Ми звикли до охайної класифікації режимів. Є демократії, де влада змінюється шляхом виборів і обмежується законом, і є диктатури, де одна людина чи кліка править без жодних обмежень, а населення позбавлене будь-яких засобів опору. Більшість країн світу вкладається десь у цей проміжок. Але Сполучені Штати ковзнули в стан, для якого в цій класифікації немає готового слова, — стан, який, наскільки мені відомо, не має реального історичного прецеденту. Перед нами країна, що по своїй суті лишається працездатною демократією: вона має незалежні суди, парламент, здатний сказати «ні», пресу, яку ніхто не змусить замовкнути указом, п’ятдесят штатів зі справжнім суверенітетом і озброєних громадян. І цю демократичну країну очолює людина й угруповання, чиї погляди й методи можна назвати лише фашистськими — і яких, варто сказати відверто, підтримує мало не половина населення. Наслідком цього є не переворот і ще не диктатура. Це жива, триваюча битва між досі вільною нацією і клікою, яка дуже хотіла б зробити її невільною. І найчесніше, що можна сказати, — результат цієї битви по-справжньому ще не вирішено.

Те, що уособлює це угруповання, я почав називати свого роду постмодерним фашизмом — варіантом двадцять першого століття, який зберігає комп’ютери, ринки й видовища, але тягнеться назад по саму суть авторитарного правління: зневагу до судів, що виносять рішення проти нього, прагнення вигинати конституцію, не вносячи до неї поправок, культ сильного вождя, відверте захоплення іноземними диктаторами. Назвати це важливо, бо втішна альтернатива — «та він просто блазень, нездара, клоун, навіщо аналізувати його дурниці?» — це пастка. Це найвпливовіша людина в найвпливовішій країні світу. Його дурниці мають вагу саме тому, що з них випливають дії. Тож питання не в тому, чи реальна загроза. Питання в тому, чи витримає той механізм, який демократія вибудовує саме проти цієї загрози.

Нація, що боронить себе через суди

Перший і найпомітніший фронт опору — це судова влада, і вона не сидить без діла. Коли адміністрація запровадила масштабні тарифи, заявивши про мало не диктаторські повноваження над економікою, федеральний торговий суд їх скасував; відповіддю президента було назвати суддів зрадниками й наполягати, що єдиною мислимою причиною такого рішення може бути особиста ненависть до нього. Коли адміністрація спробувала заборонити великому університетові приймати іноземних студентів, федеральний суд у Бостоні заблокував і це. Раніше, коли вона спробувала повернути собі близько двох мільярдів доларів, уже належних за виконану за кордоном роботу, навіть Верховний суд — вузькою більшістю п’ять проти чотирьох, причому головний суддя й один із призначенців самого президента перейшли на інший бік — відмовився цьому потурати. А коли адміністрація спробувала указом скасувати громадянство за народженням, гарантоване понад століття Чотирнадцятою поправкою, нижчі суди заблокували й це.

Ось як на практиці виглядає демократія, що чинить опір самій собі: позов за позовом, кожне рішення оскаржується, кожна апеляція дереться вгору до остаточного розрахунку на самому верху. Це повільно, це виснажливо, і саме це — справжня арена, на якій точиться ця боротьба. Але я не хочу малювати надто світлу картину, бо саме в судах уже можна побачити, як опір починає тріщати. Партійна більшість у Верховному суді подекуди розмиває ті самі обмеження, заради захисту яких вона й існує. У справі про громадянство за народженням той самий суд, що колись блокував дії адміністрації, згодом виніс глибоко партійне рішення — суворо розколоте шість проти трьох за лінією того, який президент якого суддю призначив, — яке не так підтвердило указ, як обмежило повноваження суддів нижчих інстанцій призупиняти президентські укази в масштабах усієї країни. Наслідок такий, що указ сумнівної конституційності починає набирати чинності, а реальні люди, народжені на американській землі й наділені правом на громадянство, раптом виявляють це право під питанням. Один із суддів, які висловили окрему думку, з виправданою тривогою назвав це рішення відкритим запрошенням уряду обходити конституційні норми. Битву там було програно. Війну, як я й далі вважаю, ні. Але це попередження.

Чому підкорення на путінський манір тут просто не скопіювати

Спокусливо, особливо для тих із нас, хто бачив, як велику країну розбирали зсередини, спроєктувати той досвід уперед і припустити, що Америка просто на кілька років відстає на тій самій дорозі. Песимістичний прогноз пишеться сам собою: спершу законодавчу владу приборкують, потім переписують конституцію, скасовуючи обмеження термінів, потім скасовують губернаторські вибори, а губернаторів призначають із центру — рівно та послідовність, якою вільну Росію перетворили на невільну. Я розумію цей страх. Висновку я не поділяю, і причини тут конкретні, а не сентиментальні.

Почнімо з арифметики згоди. Російська модель підкорення трималася, принаймні попервах, на справжній підтримці більшості й на населенні, яким можна було керувати. У цього угруповання такого немає. Близько сімдесяти семи мільйонів людей проголосували за президента в країні, населення якої значно перевищує триста мільйонів; це грізний блок, але це й близько не ті п’ятдесят п’ять чи шістдесят відсотків, яких потребує потенційний самодержець, а його рейтинг схвалення відтоді коливався десь у районі трохи більш ніж сорока. Не можна зламати демократію через коліно, маючи за спиною сорок чотири відсотки населення, тоді як решта спостерігає зі зростаючою тривогою.

Далі — сама структура країни. Очам, звиклим до гіперцентралізованої держави, ступінь суверенітету, яким володіють окремі американські штати, видається майже неуявним: Сполучені Штати поводяться не стільки як федерація, скільки як щось ближче до конфедерації. Великий штат на кшталт Каліфорнії може організувати власний опір, прокласти власний курс і відмовитися бути знаряддям центру. Президент може мріяти про скасування губернаторських виборів, але щоб дійти до цього, йому довелося б подолати кожного губернатора в країні, а я не вірю, що бодай один із них — навіть із його власної партії — допомагав би в скасуванні власної посади. Це не м’який бар’єр. Це майже непереборна перепона.

І нарешті — той факт, що відрізняє цю ситуацію найрізкіше від тієї, яку я знаю найкраще: Сполучені Штати — озброєна нація, і Друга поправка тут не музейний експонат. Саме тут російська аналогія розсипається. У Росії перетворити невдоволення на дієвий опір майже безнадійно, бо населення беззбройне; беззбройний народ, хоч би яким відчайдушним він був, не може встояти навіть проти Нацгвардії, не кажучи вже про весь апарат держбезпеки, — і саме тому протест там можна розчавити. Америка — протилежний випадок. Озброєні громадяни ставлять жорстку межу тому, як далеко може зайти будь-який лідер у силовому демонтажі конституційного ладу, і цю межу розуміють усі, зокрема й самі силовики. Якби хтось відкрито посягнув на саме ядро американської демократії — і якби його власне оточення не зупинило його першим — імовірним наслідком була б не тиха покора. Це було б щось ближче до громадянської війни. Такого майбутнього не варто бажати. Але саме через це найгрубший авторитарний короткий шлях тут перекрито так, як він не був перекритий деінде.

Інституції не працюють самі собою

І все ж я хочу так само твердо протистояти й протилежній помилці — самозаспокоєнню давнього мешканця, який десятиліттями просто припускав, що американська демократія сама себе виправляє, що геній задуму засновників захистить країну незалежно від того, хто сидить у кріслі, і який тепер читає новини з наростаючим відчуттям власної наївності. Ця віра небезпечна, бо інституції — не машини, що мелють самі по собі. Суд — це люди. Конституційна гарантія міцна рівно настільки, наскільки міцні ті люди, що обирають її дотримуватися. На кожен із цих захисних рубежів — суддів, законодавців, посадовців у відомствах — можна натиснути, їх можна залякати, улестити чи купити. Ми щойно бачили, як партійна більшість найвищого суду починає, у режимі реального часу, вигинати той самий документ, який заприсяглася боронити. Тож наявність інституцій сама по собі нічого не гарантує. Це передумова, а не результат. Механізм існує; чи витримає він, цілковито залежить від того, чи знайдеться достатньо людей, готових чесно ним керувати під тиском.

Це непоказна серцевина справи, і саме тут на сцену виходить відповідальність. Спостерігаючи збоку, легко безпорадно запитувати, що взагалі можуть удіяти прості люди проти такої сили, — і дійти висновку, що насправді щось змінюють лише еліти, а народ — глядач власної долі. Я це відкидаю. Народ не глядач; це народ передусім і обрав цього президента. А отже, народ зберігає й реальну, придатну до вжитку владу. Люди можуть проголосувати на наступних виборах до Конгресу й лишити лідера без слухняного законодавчого органу. Вони можуть підтримати губернаторів, які стають проти нього, і зробити стримування з боку федералізму чимось більшим за рядок у підручнику. Вони можуть заповнити вулиці, а в озброєній і схильній до позовів країні ці вулиці мають вагу, якої вони не мають за диктатури. Ніщо з цього не відбувається автоматично і ніщо з цього не гарантує успіху. Але це доступно, і саме ця доступність відрізняє американський випадок від безнадійного. Відповідальність, що йде у парі з громадянством, не призупинено. Якщо вже на те пішло, вона ніколи не була такою тяжкою.

Тож я не пропоную заспокоєння, бо заспокоєння було б брехнею. Натомість я пропоную тверезий опис змагання без наперед визначеного результату. По один бік стоїть угруповання зі справжніми фашистськими задумами і з найвпливовішою посадою на землі у своєму розпорядженні. По другий стоїть нагромаджена цілою цивілізацією стриманість — суди, штати, преса й озброєний і ще не заляканий народ, — значною мірою досі дієва, а почасти вже тріщить. Тріщини реальні й вони розповзаються; не вдаватиму, що це не так. Але споруда не впала, і, на відміну від країни, яку я був змушений покинути, ця досі має всі інструменти, потрібні, щоб себе врятувати. Чи скористається вона ними — ось відкрите питання нашої миті. Відповідь не спустять згори ані задум засновників, ані мудрість суддів. Її вирішить те, чи зрозуміє достатньо американців — вчасно, — що демократія, яка чинить опір власному лідерові, — це не якась абстракція, що захищає їх звіддаля, а вони самі, і вона працює лише тоді, коли вони змушують її працювати.