Є питання, яке знову й знову зринає щоразу, коли люди намагаються зміряти масштаб тих, хто нині не сходить із заголовків новин: чи здатна постать на кшталт Путіна чи Трампа справді змінити хід історії так, як колись це зробили Ленін чи Чингісхан? Перший порух — відповісти, ранжуючи особистості: мовляв, ці двоє дрібніші за тих, хто колись стрясав світ, або ж історичні умови просто ще не дозріли. Гадаю, цей порух, хоч і не зовсім хибний, проминає вирішальне. Масштаб особистості справді важить. Але те, що по-справжньому відрізняє людину, яка перекроює світ, від тієї, яка лише сіє хаос, — це не груба сила характеру. Це наявність ідеї в голові — розгорнутого образу майбутнього, яке вона має намір збудувати. І саме тут і Путін, і Трамп виявляються порожніми.
Що мали Ленін і Чингісхан
Візьмімо Леніна. Хай би що ми про нього думали, він не просто захопив владу — він прийшов з ідеологією, теорією, цілою архітектурою думки. Він узяв марксизм і, як казали за радянських часів, «творчо переробив» його — застосував на практиці, побачив, як той провалюється, і на ходу вносив виправлення. Воєнний комунізм запровадили в ім’я доктрини, він завалився під вагою власного догматизму, і його замінили. Світова революція була первісним задумом; коли вона не сталася, Ленін винайшов концепцію побудови соціалізму в окремо взятій країні. Річ не в тім, що його ідеї були слушні — більшість із них виявилися катастрофічно хибними. Річ у тім, що в нього була дорожня карта. Було видіння, до якого скеровувалися всі маневри, і це видіння здатне було захоплювати уми, організовувати рух і пережити свого творця.
Чингісхан — приклад химерніший, але принцип той самий. Ми не можемо прочитати його потаємних думок, зате можемо прочитати його практику, а ця практика підпорядковувалася задокументованому імперському задумові з власними правилами. У нього була дороговказна ідея — збудувати велетенську імперію на конкретних засадах, — і він втілював її з моторошною послідовністю. Він запозичував прийоми в китайців, використовував потенціал підкорених народів і діяв за логікою настільки одержимою, що готовий був стирати міста з лиця землі, бо міста лише заважали перетворенню землі на пасовища для монгольських коней. Це можна вважати потворним; не можна заперечити, що це був план. Людина з планом здатна підкорити йому світ. Ось у чому різниця.
А тепер поставмо поряд із ними Путіна й Трампа. У Трампа на місці доктрини — хаос, і цей хаос він відтворює в глобальному масштабі. У його оточенні є люди, що проповідують справді зловісні ідеї — так зване «темне Просвітництво» та споріднені з ним течії, — але сам Трамп не тримає їх у голові. Те, що він тримає, — це гасло «Зробимо Америку знову великою», яке нічого не пояснює. Знову великою — порівняно з коли? Чому вона не велика тепер? Це гасло — порожнеча, виряджена в обіцянку. Однією рукою він пише, а другою закреслює: сьогодні тридцятиденне перемир’я, завтра — переговори в розпал активної війни; сьогодні п’ятдесят відсотків мита, завтра — тридцять. Це не видіння, яке втілюють поетапно. Це імпровізація, яку приймають за стратегію ті, хто відчайдушно хоче бачити в ній щось більше. У Леніна була ідея. У Чингісхана була ідея. У цих двох є влада й гроші — і нічого за ними.
Ідея — так, але не ідеологія
Коли я кажу, що в Путіна немає ідеї, мені незмінно заперечують одне й те саме: а як же відновлення імперії? Хіба це не ідея? І чесна відповідь — так, звісно, ідея. У Путіна є ідея; ба навіть кілька. Він мріє, підозрюю, увійти в історію як збирач російських земель, людина, яка скасує те, що він називає найбільшою геополітичною катастрофою двадцятого століття. Це ідея. Але це аж ніяк не ідеологія.
Різниця тут вирішальна, і її варто сформулювати точно. Ідеологія містить теорію і, передусім, видіння майбутнього — образ тієї країни й того світу, який ти маєш намір витворити. Коли комуністи запропонували світові свою ідею, за нею стояв цілком розроблений корпус доктрини — хибної й оманливої, але докладної, цілісної й достатньо потужної, щоб захопити пів планети, надто серед інтелігенції. Нацизм, при всій своїй мерзотності, теж був повноцінною ідеологією зі своїми текстами та своєю жахливою програмою: «Mein Kampf» було написано, плани було викладено, майбутнє було розписано до найдрібніших його жахіть. З цими видіннями можна було погоджуватися або відсахуватися від них, але було ясно, до якого майбутнього вони ведуть.
«Русскій мір» не веде до нічого подібного. Це, кажучи образно, хмара в штанях — годі навіть виразно сказати, що воно таке. Попросіть його захисників описати майбутнє, яке він обіцяє, — і отримаєте туман: ми оточені ворогами, і ми всім доведемо, що ми кращі. Та хіба це видіння майбутнього? Невже нам судилося навіки лишатися в облозі, навіки щось доводити? Це настрій, а не пункт призначення. Ідея імперії, ідея відродження Радянського Союзу чи старої російської держави повернута рішуче назад. Вона пояснює минуле й уславлює його; вона не пропонує жодного креслення того, що буде далі. За самою своєю природою це міфологія, а міфологія — це оповідь про те, звідки ми прийшли, а не мапа того, куди ми йдемо.
Доказ — у реакції світу. Назвіть бодай одну країну, яка перейняла «русскій мір» як свій. Такої немає. Підтримка Путіна де-не-де є — як сильного партнера, корисної противаги, «сильної руки», з якою інші можуть мати справу; це є. Але жодна нація не прийняла «русскій мір» як ідею, за якою варто жити, бо там нема чого приймати. У ньому немає майбутнього, до якого хтось міг би рухатися. Комунізм і нацизм, чим би вони ще не були, надавалися до експорту; люди в далеких краях ставали комуністами й фашистами за переконанням. Імперська ностальгія до експорту не надається. Не можна бути вірянином чужої втраченої імперії. І тому доктрина, що мала переробити світ, так і не спромоглася навіть вийти за межі країни, яка її вигадала.
Фашизм без ідеології
Тут виринає гостре заперечення, і воно заслуговує на пряму відповідь. Якщо в режиму немає кодифікованої ідеології, то як його можна називати фашистським? Дехто з вдумливих людей наполягає, що ідеологія — це визначальний критерій фашизму, і що без корпусу теорії маємо щось інше, якусь дрібнішу тиранію. Я не погоджуюся, що відсутність формальної ідеології позбавляє режим права зватися фашистським. Та з якого дива? Режим Путіна відповідає всім засадничим ознакам фашизму — культ вождя, поклоніння силі, імперська експансія, придушення вільної думки, відверта зневага до ліберальної демократії. А те, що йому випадково бракує писаної доктрини, робить його окремим різновидом — назвімо це безідеологічним фашизмом, — а не зовсім іншим видом. Якщо людина втрачає ногу, вона не перестає бути людиною; вона стає одноногою людиною. Та сама логіка чинна й тут.
Та й хай там як, відсутня ідеологія не лишає по собі порожнечі — її заповнюють, і заповнює її міфологія. На місці теорії майбутнього режим фабрикує образ минулого. У цьому й полягає справжня функція його придворної історіографії: не з’ясувати, що сталося, а сконструювати придатну до вжитку національну легенду. Уся ця затія тримається на одній роз’їдливій засаді — що історична правда є тим, що відповідає державним інтересам тієї чи тієї країни. Щойно ти це приймаєш, історія взагалі перестає бути наукою. Вона розпадається на стільки взаємно несумісних національних версій, скільки є держав, і кожна «правдива» для свого народу, жодна не підзвітна фактам. Це блазнювання, вбране в академічну мантію, і це саме те, що потрібно режимові, коли йому є яку славу вигадувати й немає жодного майбутнього, яке можна пообіцяти. Творці міфів існують не для того, щоб сперечатися; вони існують, щоб малювати тло, на якому вождь може позувати великою історичною постаттю.
Це знімає й споріднену плутанину. Люди іноді запитують, чому сьогоднішню Росію слід називати фашистською, а не комуністичною — хіба її гасла не столітньої давнини, хіба її паради не задраповані радянською символікою? Відповідь у тім, що рушійна ідея зовсім не комуністична. У Путіна немає комуністичного проєкту; він не прагне відродити цю ідеологію. Його ідея — імперська реставрація: радянської території, а за нею й давнішої Російської імперії. Ось чому в цього режиму куди більше спільного з фашизмом, ніж із комунізмом. Червоні полотнища — лише декорація. Двигун під ними — імперія.
Проєкт, який добігає кінця
Є й останній наслідок, і саме він видається мені найбільш прояснювальним. Люди витрачають колосальну енергію на суперечки про те, яку ідеологію Росія мала б мати, яке альтернативне видіння могло б замінити «русскій мір», яка позитивна ідея могла б заповнити порожнечу. Я дійшов висновку, що значна частина цих суперечок не стосується суті — бо Росія в тому вигляді, в якому вона існувала, є історичним проєктом, що добігає кінця. Те, що ми переживаємо, — не пологові муки нового ідеологічного ладу, а затяжний, розтягнутий у часі остаточний крах Російської імперії. Імперії не переживають поразки; ця закономірність повторюється впродовж усієї новітньої історії цієї держави — від російсько-японської війни через Першу світову до Афганістану. Поразка повертається додому в подобі зламаних, озвірілих чоловіків — сотнями тисяч, — і жоден режим, жодна пропаганда не здатні поглинути цей удар. Суспільству можна збрехати про багато що, але йому не можна сказати, що розгром був тріумфом. Туман рано чи пізно розвіюється і відкриває порожнечу, що ховалася за ним.
Саме тому питання про відсутню ідеологію режиму зрештою майже академічне. Не складають видіння майбутнього для проєкту, який завершується. «Русскій мір» ніколи не мав шансу переписати історію, бо ніколи не був образом жодного майбутнього — він був поглядом назад, виряджений у долю, міфом про зниклу імперію, піднесеним як програма для прийдешньої. А міф, хай би як гучно його проголошували, не здатен нічого збудувати. Він здатен лише ненадовго відстрочити усвідомлення того, що будувати там нема з чого. Ленін і Чингісхан, кожен на свій лад — украй різний і страшний, — несли майбутнє у своїх головах. Ті, хто нині запевняє, ніби перекроюють світ, несуть лише владу, лише гроші й оповідь про минуле. У цьому вся їхня міра — і саме тому, попри весь галас і всю кров, вони не підкорять історію своїй волі.