Бувають в історії моменти, коли зло перестає бути абстракцією і набуває обличчя, пульсу, точної адреси. Здебільшого та злоба, що рухає війну, справді розпорошена — по інституціях, ідеологіях, бюрократіях, у холодній інерції мільйонів людей, кожен з яких виконує свою маленьку приписану роль. На неї неможливо вказати пальцем. Її неможливо, у буквальному розумінні, припинити. Та зрідка архітектура режиму стягується довкола однієї людини настільки повно, що різниця між людиною і машиною зникає. Коли так стається, постає питання, яке пристойне товариство воліє не озвучувати вголос: якщо війна витікає з однієї живої людини, чи є вбивство цієї людини законним способом припинити війну? Я хочу поставитися до цього питання серйозно, бо вважаю, що чесна відповідь — так. І ще тому, що причини, з яких одного такого чоловіка ми трактуємо як кандидата, а іншого — як недоторканного, не мають жодного стосунку до моралі й цілковито пояснюються страхом.
Сьогодні є двоє людей, у яких світове зло значною мірою уособилося: правитель у Кремлі та Верховний лідер у Тегерані. Це дуже різні постаті, що очолюють дуже різні країни, але їх об’єднує одна засаднича структурна риса. Кожен із них — не просто голова режиму, а його джерело. І в обох випадках усталена мудрість — мовляв, систему треба терпляче розбирати, окрема особа є лише симптомом, а обезголовлення нічого не змінює — при ближчому розгляді виявляється хибною.
Коли система — це людина
Візьмімо Іран. Зручна західна рамка стверджує, що справжня влада належить Корпусу вартових революції, генералам і ядерним науковцям, тоді як старіючий клерик нагорі — щось на кшталт церемоніальної реліквії, що бубонить вірші, поки машина перемелює все й без нього. Це достеменно навпаки. За власною конституцією країни саме Верховний лідер визначає всю внутрішню й зовнішню політику. Він — голова держави й верховний головнокомандувач. Він ухвалює остаточні рішення в усіх сферах урядування, економіки й дипломатії; він контролює виконавчу, законодавчу й судову владу, збройні сили та засоби масової інформації. Високопосадовців прямо чи опосередковано перевіряє рада, яку він же й призначає. За десятиліття при владі він перетворив і без того авторитарну теократію на щось іще з більшою концентрацією влади на самій вершині.
Вирішальний момент стосується самого Корпусу. Стандартне заперечення — мовляв, зло криється в інституції, а не в людині — розсипається, щойно ми пригадаємо історію цієї інституції. Саме нинішній Верховний лідер, перебравши Корпус вартових революції під свій контроль, розбудував його до теперішнього стану: він перетворив пухке добровільне об’єднання прихильників режиму на велетенську державу в державі з колосальним бюджетом і щупальцями в кожному секторі національного життя. Він не просто командувач Корпусу. Він — його творець у нинішньому вигляді. Тож сказати, що зло сконцентроване в Корпусі, — це зрештою лише інший спосіб сказати, що воно сконцентроване в ньому. Усі, хто стоїть нижче за нього, виконують його волю.
Ось чому стратегія «обезголовлення й осліплення» — вбивства керівників розвідки, генералів, науковців — логічно неповна, якщо щадить ту єдину людину в центрі. Який сенс усувати виконавців, лишаючи недоторканним того, хто за конституційним задумом визначає геть усе, що ці виконавці роблять? Ви прибрали руки й лишили мозок. Ті самі заклики знищити сусідню державу, та сама опіка над терором через посередників, той самий поступ до ядерної зброї — усе це виходить з одного-єдиного джерела. Приберіть кожного виконавця й збережіть джерело — і ви накоїли чимало вбивств, але майже без жодного наслідку.
Наступне заперечення, до якого вдаються люди, — це те, до якого завжди вдаються ліберали: не чіпайте його, бо те, що настане потім, може виявитися гіршим. Можливо, його усунення згуртує радикалів, а не послабить їх; можливо, воно створить мученика; можливо, наступна невизначеність буде небезпечнішою за жорстку, але раціональну постать, яку ми знаємо. Я вважаю цей аргумент непереконливим достеменно так само, як вважаю його непереконливим стосовно Кремля. «Краще зрозуміле зло, ніж незрозумілий хаос» — це порада паралічу, вбрана в шати розважливості. Це хитка гіпотеза, побудована ні на чому, крім страху перед невідомим, і вона, якщо сприйняти її серйозно, забороняла б нам коли-небудь усувати взагалі будь-якого тирана. Усунення головного живого джерела зла — це раціональний крок, а не безрозсудний.
Та сама логіка, кремлівське видання
Усе, що я сказав про Тегеран, застосовне, пункт за пунктом, і до Москви. Росія — це персоналістський режим у найповнішому розумінні, структура абсолютної, неподільної влади, успадкована у своїй глибинній граматиці від Орди, де населення не має суб’єктності, а все по-справжньому тримається на одній людині. Війна проти України — це його війна. Вона не має того широкого ідеологічного привласнення суспільством, яке дало б їй пережити його; вона тримається на його волі та на апараті страху, яким він керує. А це означає, що фізичне усунення цієї людини насправді було б правильним способом завершити війну — не фантазією, не воєнним злочином, а законним розв’язанням саме тієї задачі: конфлікту, який не може завершитися, поки його єдиний автор лишається при владі.
Я усвідомлюю, як це звучить, і хочу бути обережним, бо між принципом і публічною програмою існує велетенська різниця. Сказати, що усунення цієї людини завершило б війну, — це не означає закликати до вбивства з телевізійної студії. Такі справи належать тихим кабінетам держав, які мають і відповідальність, і засоби; їх не можна перетворювати на публічну дискусію, і я не маю жодних ілюзій, що думці письменника місце десь поруч із оперативним питанням. Теза вужча й, гадаю, незаперечна: коли режим справді персоналістський, людина — не символ проблеми. Людина — це і є проблема. А інструменти для розв’язання цього напевно вже обговорюють не в одному ситуаційному центрі.
Отже, якщо логіка в обох випадках однакова, чому іранського клерика відкрито називають мішенню, тоді як російського президента трактують як недоторканного, а сама згадка про це — табу? Тут ми доходимо до суті справи, і відповідь освіжаюче проста. Це різниця не в принципі. Це різниця у стримувальному засобі.
Стримувальний засіб, а не принцип
Чому одного терористичного натхненника вистежили й убили в його сховку, тоді як про жодну подібну операцію щодо Кремля навіть пошепки не говорять? Чесна відповідь у тому, що за тим терористом не стояла країна, озброєна другим за смертоносністю ядерним арсеналом на Землі, а за російським президентом стоїть. Ось і вся розгадка. Та сама відмінність розділяє сьогодні Тегеран і Москву. Заперечують, що Іран теж прагне ядерної зброї, — але прагнення не є володінням, і навіть жменя примітивних пристроїв не є стратегічним стримувальним засобом. Тут має значення масштаб, як і засоби доставки. Росія має робочу ядерну тріаду: підводні човни, що виходять у море, бомбардувальники, що літають, міжконтинентальні ракети, які регулярно випробовують — нехай і без бойових головок, та самі засоби доставки відпрацьовують, і вони, схоже, працюють. Усі балачки про те, що тріада прогнила й розклалася, нічого не змінюють, бо ніхто не готовий стати тим, хто це перевірить. В Ірана немає нічого бодай віддалено схожого. Саме це, і тільки це, пояснює, чому одного диктатора бояться, а іншому можна відкрито погрожувати.
Є й друга, ще засадничіша змінна: політична воля. Правильне розв’язання нічого не варте без діяча, який має і бажання, і спроможність його втілити. Проти Кремля жодного такого єдиного діяча не існує. Безперечно, є окремі люди, які цього прагнуть, і обговорення, безперечно, відбуваються, та між цими обговореннями й реальним політичним рішенням лишається величезна прірва. Проти клерика в Тегерані воля очевидно існує — бо для керівництва й громадян Ізраїлю це не абстракція, а екзистенційна арифметика. Вони цілком ясно розуміють, що на цій планеті може вціліти лише один із двох наслідків: або Верховний лідер, який роками закликав, його ж власними словами й із конкретними термінами, до їхнього знищення, або ж мільйони людей, яких він пропонує знищити. Коли вибір поставлено так гостро — він чи десять мільйонів вас, — воля поза сумнівом. Це той рідкісний випадок, коли бажання й спроможність перебувають в одних руках в один і той самий час. Саме цього інгредієнта бракує проти Кремля, і його неможливо викликати аргументами.
Існує навіть гуманний запасний вихід, який тихо забезпечує сама структура нинішнього світу. Клерика не конче треба вбивати; вигнання прислужилося б не гірше. Якби він радше втік, ніж бився, стратегічну проблему було б значною мірою розв’язано взагалі без акту усунення. І, як це зручно, таким людям є куди податися. Росія вже прихистила скинутого сильного правителя однієї сусідньої країни й поваленого тирана іншої. Це велике місце. Знайдеться кімната ще для одного. Це сказано не легковажно: мета — припинити загрозу, а диктатор, що ховається за кордоном, — це диктатор, який більше не править.
Студії — теж мішені
Звідси випливає ще один висновок, і він заслуговує на те, щоб його висловити прямо, бо делікатне щулення перед ним саме по собі є різновидом співучасті. Війна такого штибу ведеться не лише ракетами й бронею. Вона ведеться сфабрикованою згодою — щоденним продуктом державних телестудій, де добре оплачувані лицедії перетворюють масове вбивство на розвагу, де бомбардування міст подають як тріумф, а дегуманізацію ворога репетирують для багатомільйонної аудиторії. Коли ізраїльська авіація завдала удару по штаб-квартирі іранського державного телебачення, це не було надмірністю; це було визнанням того, чим є ті будівлі. Пропаганда, що живить війну на винищення, — частина воєнної машини. Студії в Москві, з яких найгучніші голоси режиму транслюють своє підбурювання, є — за достеменно тим самим мірилом — законними воєнними цілями. У такому твердженні немає нічого морально екзотичного. Люди, які пишуть сценарій убивства, не є сторонніми спостерігачами при ньому.
Я усвідомлюю, що все це йде наперекір глибокому й гідному інстинктові — тому, що каже: вбивство — це проблема, а не розв’язання, і назвати людину мішенню означає опуститися до рівня тих, кому ми протистоїмо. Я поважаю цей інстинкт; його висновку я не поділяю. Є різниця між зброєю в руці злочинця й зброєю в руці того, хто захищає від нього невинних. Держава, яку все її існування атакували й яка жодного разу не прагнула винищити цілий народ, не є моральним рівнею режиму, що відкрито проголошує винищення своєю політикою. Удавати протилежне — стирати різницю між паліієм і пожежником в ім’я охайного пацифізму — це не моральна серйозність. Це моральна сплутаність.
Отож висновок незручний, але ясний. Бувають моменти, коли зло концентрується в одному тілі, і ми проживаємо одразу два з них. У такі моменти усунення людини може бути правильним і раціональним способом завершити війну, бо ця людина справді і є війною. Чи буде це зроблено, залежить не від того, чи це правильно, а від того, чи має хтось і волю, і простір, щоб це зробити, — а це, своєю чергою, майже цілковито залежить від того, за чим ця людина стоїть. Один із цих диктаторів сидить за робочою ядерною тріадою, тож світ вирішив, що він недоторканний, а ім’я його в цьому контексті — невимовне. Інший за такою тріадою не стоїть, тож питання можна нарешті поставити вголос. Різниця між ними — це різниця не у провині. Це різниця у страхові. Нам варто бодай бути достатньо чесними, щоб визнати: межу, яку ми провели, провели його зброя, а не наша совість.