Коли люди шукають на мапі ту силу, що зрештою зупинить Володимира Путіна, їхні погляди звертаються до очевидних місць. До Вашингтона, де наймогутніша армія на землі теоретично могла б завершити війну одним розчерком пера. До Пекіна, гіганта, що набирає вагу і про якого дехто уявляє, що він колись успадкує роль Америки. До переговорних столів у Стамбулі та срежисованих самітів, де дипломати розігрують ритуали миру. Я хочу довести, що всі ці місця — хибні. Справжня точка зростання опору, місце, де насправді вирішується майбутнє — тихо й без жодного блиску, — це Європа. Не показна Європа комюніке й фотознімків, а та Європа, що цеглина за цеглиною зводить залізного їжака, об якого путінський режим зрештою сам себе розіб’є.
Це не заспокійлива банальність і не видавання бажаного за дійсне. Це прочитання того, куди насправді течуть ресурси, політична воля й довга дуга інерції. І починається воно, хоч як дивно, з того, щоб серйозно поставитися до закиду, який кидають Європі з протилежного боку, — гіркого звинувачення, яке безперестанку повторюють розчаровані друзі України: мовляв, «Європа так і не прийшла на війну в Україні».
Звинувачення в «дезертирстві» розсипається
Я розумію емоцію, що стоїть за цим звинуваченням. Важко дивитися, як українці гинуть на четвертому році повномасштабного вторгнення, поки лідери економік на трильйони доларів роздають допомогу обережними порціями — завжди із застереженням, завжди ще з однією затримкою. Цей гнів суто людський, і я його не відкидаю. Але як аргумент він не витримує зіткнення з двома простими запитаннями.
Перше: який європейський лідер коли-небудь ішов на вибори з обіцянкою воювати за Україну? Ми говоримо, що ми захисники європейського вибору, європейської цивілізації, — а європейська цивілізація означає демократію, вибори й зобов’язання, які уряд має перед громадянами, що його обрали. Жоден лідер у Берліні, Парижі, Римі чи Лондоні не ставав перед своїми виборцями з обіцянкою послати солдатів гинути на Донбасі. Вимагати тепер, щоб вони поводилися так, наче дали таку обіцянку, — означає вимагати, щоб демократії діяли недемократично. Закид у «дезертирстві» припускає обов’язок, який ніхто на себе не брав, з боку лідерів, підзвітних виборцям, які цього ніколи не санкціонували.
Друге — і в це дзеркало дивитися важче, — а чи сама Україна «прийшла на війну», коли Росія напала на Грузію 2008 року? Не прийшла. А хто прийшов? Майже ніхто. А коли Путін 2014 року взяв Крим, не зробивши жодного пострілу, чи кинулися українці воювати? Чесна відповідь: більшість тоді ще не хотіла. Усе почало змінюватися лише тоді, коли на Донбасі по-справжньому полилася кров, а радикально змінилося аж після 24 лютого 2022 року. Масовий героїзм, який ми сьогодні справедливо вшановуємо, — реальний, але він був викуваний у вогні; його не існувало 2013 року. Звичайні українці, як і звичайні європейці, — нормальні люди, які не хочуть воювати й не пориваються на війну, доки війна не прийде під їхні власні двері.
Це ключовий момент. Європа сьогодні проживає рівно те життя, яким Україна жила до 2014 року, — співчутлива, стривожена, щедра до певної межі, але ще психологічно не мобілізована, бо танків ще немає на її власній землі. Глузувати з європейців за те, що лише чотирнадцять чи тридцять відсотків опитаних «готові захищати свою країну», — означає забути, що Україна до 2014 року дала б ті самі цифри. Перетворення прийшло разом із близькістю насильства, і обійти це жодним коротким шляхом неможливо. Європа нікого не зрадила. Вона просто перебуває на ранішій стадії того самого пробудження, яке Україна вже пройшла.
Що Європа робить насправді
Відкладіть риторику вбік і подивіться на бухгалтерську книгу — і наратив «Європа нічого не робить» розсипається вщент. Європа й Канада на шляху до того, щоб перевершити Сполучені Штати за обсягом військової допомоги: десятки мільярдів уже виділено, а загальна сума й далі зростає і цілком імовірно перекриє все, що коли-небудь зобов’язувався дати Вашингтон. Навіть за неповні перші пів року одного-єдиного року потік європейської й канадської військової допомоги був величезним. Це не милостиня, накапана здалеку; це розбудова оборонних відносин.
Глибший зсув — промисловий. Розгортається спільне німецько-українське й французько-українське виробництво зброї, і це змінює весь характер відносин. Країна, яка лише отримує допомогу, є прохачем, що вічно просить. Країна, чиї заводи вплетені у власну оборонну промисловість континенту, — це вже щось інше: органічна частина європейської безпеки, уже не проситель під дверима, а несуча стіна будинку. Додайте сюди винищувачі, центри підготовки пілотів, системи протиповітряної оборони, співпрацю з розмінування в Чорному морі — і ви побачите, як Україну інтегрують в європейську оборонну архітектуру так, як жодна декларація саміту й близько не здатна описати.
Подивіться на Фінляндію, якщо хочете побачити обриси майбутнього. Ось країна, яка з власної історії знає, що означає опинитися віч-на-віч із російською армією й вижити, — яка минулого століття втратила територію, але зберегла незалежність і збудувала на цьому фундаменті одне з найзаможніших суспільств на землі. Фінляндія тепер має майже загальний навчений резерв чисельністю в сотні тисяч, сучасні військово-повітряні сили, найбільшу артилерію в Європі поряд із Польщею і президента, який на запитання, чи готова його країна до російського нападу, відповідає з тією незворушною фінською манерою: «Дамо собі раду». Вони дали собі раду минулого століття — дадуть і в цьому. І Фінляндія не приберігає цю спроможність для себе: вона вже глибоко занурена у спільну безпекову роботу з Україною, зводить тисячі споруд цивільного захисту й сприймає оборону Києва як невіддільну від власної. Саме з таких зусиль — недраматичних, накопичувальних, смертельно серйозних — і вибудовується європейська система безпеки. Проти цього потужного залізного їжака путінський режим, на моє переконання, просто безсилий.
Розкол, що пришвидшує союз
У серці цього моменту криється парадокс. Американський відворот від Європи — розмови про перекидання сил у Тихоокеанський регіон, загравання з «новою Ялтою», що поділила б світ на сфери впливу між великими державами, небажання запроваджувати справжні санкції, відверта ворожість до президента України — у короткостроковій перспективі є катастрофою. Але водночас це й каталізатор. Розкол Євроатлантичного альянсу змушує Європу подорослішати, виробити ту суб’єктність, яку вона вісімдесят років відкладала під американською парасолькою. Дехто називає цей порив «Make Europe Great Again», і хоч який незграбний цей вислів, суть у ньому реальна: оборонні бюджети зростають, Німеччина стає напористішою, Франція проштовхує європейську стратегічну автономію.
Імовірний пункт призначення цього процесу — європейський військовий союз, причому такий, що, на відміну від НАТО, має реалістичний шлях до включення України. Шанси Києва вступити в НАТО в осяжному майбутньому близькі до нуля. Але новий союз, народжений безпосередньо з російської загрози, — це зовсім інша річ. Там загартована в боях українська армія та її інтегроване виробництво зброї роблять Україну не тягарем, про який ще треба сперечатися, а активом, який вітатимуть. Американський відступ, задуманий декотрими як спосіб покинути Україну, може зрештою назавжди прив’язати Україну до Європи.
Троянські коні й межі загрози
Усе це не означає, що небезпека минула, і було б нерозумно вдавати, ніби в європейському домі немає гнилі. Але слід чітко розрізняти, де саме ця гниль. Справжній тягар — це не прифронтові держави. Фінляндія, країни Балтії, Польща — ці країни відчувають загрозу нутром, і їх не треба повчати. Тягар — це невелика отара тих, кого я можу назвати хіба що троянськими кіньми: лідери на кшталт Орбана в Угорщині, Фіцо у Словаччині, Вучича в Сербії, які однією рукою годуються з брюссельського корита, а другою гріються біля кремлівського вогню. Відвертий, майже зловтішний Орбанів презир до України — країни, яка ніколи не нападала на Угорщину й нічим особисто його не скривдила, — це свого роду вербальний геноцид, виряджений у шати реальної політики.
Та все ж варто бачити цих діячів у належних пропорціях. Вони галасливі, вони чинять перешкоди, але їх мало. Європейський Союз приймає країни, а не їхніх нинішніх лідерів, і лідери приходять і відходять, тоді як народи лишаються. Таргани в квартирі — не привід палити саму квартиру. Справжніх ненависників України на верхівці європейської політики небагато, і — що принципово важливо — їхнє число не зростає безконтрольно. А це підводить мене до найобнадійливішого свідчення з усіх.
Коричневий приплив можна повернути на виборчій дільниці
Модний відчай твердить, що «коричневий» націоналістично-трампістський приплив не спинити, що ліберальна демократія невпинно відступає по всьому континенту. Результати виборів кажуть інше. У Румунії — країні величезної стратегічної ваги для України, що приймає альтернативні маршрути експорту зерна, авіабази НАТО, протиракетну оборону й європейський центр, де навчаються українські пілоти, — ліберал Дан рішуче переміг націоналіста Сіміона, хрестоматійного трампіста, який вів кампанію на імперських фантазіях і вимагав, щоб Київ повернув отриману допомогу. Це було настільки чисте протистояння двох візій, наскільки взагалі можна було сконструювати, — і переміг проукраїнський, проєвропейський кандидат, якого частково виніс на руках наснажений діаспорний електорат, що відмовився віддавати свою батьківщину реваншизму.
Один цей результат вартий сотні похмурих прогнозів, бо він демонструє те єдине, що заперечують фаталісти: приплив оборотний, причому оборотний звичайнісінькими засобами — голосами громадян. Фашизми двадцятого століття, нагадаймо, були недовговічними порівняно з гуманними демократичними порядками, що прийшли їм на зміну. Режим Муссоліні був коротким епізодом поряд із десятиліттями стабільної італійської демократії, що настала по ньому; Третій Рейх протривав дванадцять років, а німецька республіка, що його замінила, тримається вже куди довше. Зло часто буває галасливим, а інколи й живучим, але вздовж довгої дуги людство рухалося до більшого гуманізму — і «коричнева» хвиля не вільна від цього тяжіння.
І ні, Китай не примчить рятувати Європу як замінник партнера — та й не варто нікому цього бажати. Політичні й ціннісні відмінності просто надто величезні; континент, збудований на демократії, правах і верховенстві права, не може прив’язати своє майбутнє до авторитарної держави, чия модель є цілковитою протилежністю його власній. Порятунок Європи не буде завезений ззовні. Його доведеться вибудувати вдома — і саме це й відбувається.
Тож я повертаюся туди, звідки почав. Вирішальний фронт цієї війни — не той, за яким стежать камери. Це повільна, вперта розбудова європейської сили: спільні заводи, зростання бюджетів, фінські укріплення, інтеграція України в оборону цілого континенту й тихий вирок виборців у Бухаресті, які подивилися на націоналістичний варіант і сказали «ні». Це менш фотогенічне за рукостискання на саміті й менш захопливе за мапу бойових дій. Але воно реальне, воно набирає сили, і саме об нього зрештою розіб’ється путінізм. Європа не зрадила війну України. Європа стає тим місцем, де цю війну буде виграно.