Є особливий різновид коментаря, який виринає тієї ж миті, щойно починається будь-яка війна, і він незмінно з’являється в шатах мудрості. Він каже: вбивають обидві сторони, кров проливають обидві, тож хай горить вогнем і та, і та хата. Він видає себе за погляд спокійного, неупередженого спостерігача, який відмовляється, щоб його затягли в чиюсь партію. У випадку Ірану та Ізраїлю цей порух був повсюди, і я хочу сказати прямо: ніяка це не мудрість. Це відмова думати. Бажання звести дві воюючі сторони до дзеркальних двійників хибне, а під своєю позою справедливості воно ховає тиху форму морального боягузтва. Прирівняти агресора до того, хто захищається, — це не нейтральність. Це невміння подивитися фактам у вічі.

Політичну істину вирішують факти, а не почуття

Я раз у раз повертаюся до оманливо простого запитання, яке колись поставила мені одна читачка з Іспанії, де більшість освічених, начитаних людей вирішили, що вони проти Ізраїлю і за Палестину. Вона хотіла зрозуміти, як узагалі визначають політичну істину, адже кожен заявляє, що вона на його боці. Відповідь менш загадкова, ніж люди собі уявляють. Немає жодної особливої «альтернативної» політичної істини, що ширяла б десь над фактами. Є лише факти — історичні й теперішні, — і встановлюєш істину тим, що шукаєш їх і зіставляєш. Тільки-но Ізраїль постав, на нього напали сусіди; не він напав першим. Ізраїль не вривався в Газу, щоб різати людей навмання; мешканці Гази, організовані в ХАМАС, вийшли з Гази, повбивали всіх, до кого дотягнулися, а інших потягли назад заручниками. Це не тлумачення. Це події.

Той самий метод розчиняє ледачу рівність Ізраїлю з путінською Росією. Путін вторгається й силою захоплює чужу територію; такий задокументований зміст його війни. Ізраїль не намагається анексувати жодного сантиметра чиєїсь землі. Коли різниця між двома випадками настільки разюча, а ти все одно наполягаєш, що вони «однакові», ти не безсторонній. Ти демонструєш те, що я можу назвати лише інфантильністю. Мала дитина, дивлячись, як б’ються двоє чоловіків, ридатиме, що все це однаково жахливо, що обидва просто вбивають. Дитина не бачить різниці, бо ще не вміє аналізувати. Доросла людина мала б уміти зіставляти факти й зважувати наміри. Вимога моральної симетрії — це, по суті, вимога, щоб ми всі лишалися дітьми.

Хто агресор і звідки ми це знаємо

Відкинь шум — і застосувати тест неважко. На рівні державної політики, відкрито й десятиліттями, Іран проголошує, що його мета — знищення Ізраїлю. Його Верховний лідер казав це неодноразово; це доктрина зовнішньої політики, а не гасло, вигукнуте приватною особою. А тепер спробуй знайти дзеркальне відображення на тому боці. Назви хоч одного ізраїльського політика, хоч одного главу держави, який підвівся б і заявив, що Іран треба стерти з мапи, а його народ знищити. Не назвеш, бо такої заяви не існує. Задекларована мета Ізраїлю вузька й оборонна: усунути загрозу, що йде з іранської території, і не більше. Одна сторона хоче, щоб іншої не стало на землі. Друга хоче вижити. Сама ця асиметрія мала б завершити розмову.

Є й друга прикмета, і стосується вона попереджень. Кажуть, нібито Іран завжди попереджає, перш ніж завдати удару, а Ізраїль нападає підступно. Усе рівно навпаки. Три великі напади на Ізраїль, що пройшли через руки Ірану, прилетіли взагалі без жодного попередження — їх здійснили через проксі, яких Іран будує і озброює саме для того, щоб бити, лишаючи власні відбитки осторонь. Звірство 7 жовтня, коли близько 1200 людей убили, катували й викрали, прийшло нізвідки. Це й є почерк агресора: насильство чужими руками, без оголошення, проти цивільних. Протистав цьому поведінку держави, яка перед ударом цілий день розкидає листівки, повідомляючи цивільним, куди й коли евакуюватися. Це не дії двох морально тотожних учасників.

Якби метою було винищення

Це підводить мене до звинувачення в геноциді, яке кидають Ізраїлю безперестанку і яке розсипається тієї ж миті, щойно поставитися до нього серйозно, а не емоційно. Газа щільно забудована, і ХАМАС навмисно ховається за цивільними, тож загибель цивільних на такій війні — трагічна реальність. Але геноцид — це твердження про намір, а намір викриває себе в поведінці. Якби справжньою метою Ізраїлю було винищити населення Гази, він не марнував би дні на попередження про евакуацію перед ударами. За його цілковитої військової переваги, якби він хотів убити всіх, він просто зробив би це; він міг би косити людей без жодних стримувань. Він цього не робить, бо мета інша. Мета — знищити ХАМАС, як і метою щодо Ірану є знищити військову ядерну програму, а не народ.

Ми знаємо, який вигляд має справжнє винищення, бо воно вже траплялося. Нацисти мали відверту, свідому мету винищити євреїв як таких — і здійснили її, убивши майже половину єврейського народу на землі. То був проєкт стирання. Ніщо бодай віддалено подібне не є метою ізраїльської держави, а вдавати протилежне — означає вихолостити саме слово «геноцид», прикладаючи його до кампанії, чия сама тактика — попередження, стриманість попри спроможність — суперечить цьому звинуваченню. Цивільні гинуть на кожній війні. Питання, яке відділяє війну від геноциду, — чи є вбивство цивільних метою, а чи моторошним побічним наслідком, і відповідь тут неоднозначною не назвеш.

Зброя в чиїй руці

Та сама логіка керує вічною скаргою на ядерну зброю: чому Ізраїлю можна її мати, а Ірану ні — адже справедливість начебто вимагає одного правила для всіх? Тут люди плутають формальну рівність із моральною. Ізраїль здобув ядерну зброю наприкінці 1960-х, і за всі десятиліття відтоді жодного разу не застосував її, жодного разу не погрожував застосувати, навіть не закидав такої думки. А Іран тим часом відкрито проголошує, що однією з його головних цілей є знищення іншої держави й усіх, хто в ній живе. Легітимність зброї криється не в металі; вона криється в намірах того, хто її тримає. Пістолет у руці поліцейського — це норма. Той самий пістолет у руці злочинця — ні. У звичайному житті нас це не бентежить. Вовкодав має рацію; людожер — ні. Щоб наполягати, ніби «одним можна, а іншим ні» — це просто свавільне фаворитство, треба було б споглядати планету з Альфи Центавра, геть не відаючи, хто що казав і хто що робив. Різниця між іранською бомбою та ізраїльською бомбою не темніша за різницю між Третім Рейхом і народами, що з ним воювали.

Звідки береться ненависть і чому вона терпляча

Щоб зрозуміти, чому Іран хоче зникнення Ізраїлю, треба зрозуміти формулу, викарбувану в революції 1979 року. У цьому світогляді Сполучені Штати — Великий Сатана, верховна колоніальна потуга, а Ізраїль — Малий Сатана, передовий форпост Заходу, всаджений у Близький Схід. Революція, що породила нинішню теократію, була у своїй основі антиамериканським і антизахідним бунтом проти проамериканського правління шаха, і кампанія проти Ізраїлю — це просто та сама революція, продовжена іншими засобами. Ненависть насправді не про прикордонну суперечку між сусідами, які, зрештою, навіть спільного кордону не мають. Вона ідеологічна й квазірелігійна, а саме існування Ізраїлю трактують як мішень, визначену засновницьким актом самого режиму.

І все ж — і цей парадокс варто розглянути докладніше — люди, які озвучують цю максималістську риторику, поводяться з холодною обачністю, коли на кону їхнє власне виживання. Коли Іран захотів відповісти на американський удар, він вистрелив у бік американської бази, заздалегідь попередивши американців сховатися, — і це був радше театральний замах, ніж справжній удар, символічний ляпас, а не справжня ескалація. Іранське керівництво безрозсудне в тому, що каже, і розважливе в тому, що робить. Воно проголошує кінець світу, ретельно уникаючи будь-якого кроку, що міг би справді накликати війну на власну голову. Саме це поєднання — апокаліптичні слова в шлюбі з учинками заради самозбереження — і робить режим таким небезпечним: він терплячий, а терплячість — це те, що дозволяє йому й далі будувати ту єдину спроможність, яка зробила б його задекларовану мету досяжною.

Чому Сполучені Штати стоять із Ізраїлем і чим це не є

Варто сказати ясно, бо конспірологічне мислення кидається заповнити будь-яку порожнечу, чому Сполучені Штати підтримують Ізраїль, — і чесна відповідь не потребує жодної таємної руки. Причин приблизно три, і я не наважуся їх ранжувати, бо кожна важить по-справжньому. Перша — гуманітарна: з першої миті свого існування єврейська держава живе в оточенні ворогів, що присяглися її знищити, і прагнення зберегти її живою — це проста моральна спонука, яка щоразу набуває свіжої сили, тільки-но Іран на рівні державної політики знову проголошує свою мету. Друга — демократична солідарність: Ізраїль — демократія, а Сполучені Штати традиційно підтримували демократії проти тираній. Третя — внутрішня й цілком буденна: кілька мільйонів американських євреїв разом із багатьма віруючими американцями утворюють активний і небайдужий електорат, а в країні, де лідери залежать від виборців, погляди організованих і вмотивованих громадян мають вагу. Це лобіювання у звичайному громадянському сенсі, а не змова.

У цьому немає нічого зловісного, і ніщо з цього не залежить від того, кому випало очолювати Ізраїль тієї чи іншої миті. Підтримка структурна й стала — саме тому пояснення, що тягнуться до прихованих ляльководів, не лише огидні, а й непотрібні. Коли щось можна пояснити відкритими, публічними, буденними чинниками, винаходити тінь не треба.

Я закінчу там, де почав, — отією звабливою безсторонністю, якій я не довіряю найбільше. Сказати «б’ються обидва, тож хто розбере, на чиєму боці правда» — означає зректися єдиного знаряддя, що відрізняє дорослий розум від дитячого: здатності дивитися на факти й проводити розрізнення. Одна сторона тут прагне знищення іншої й б’є через неоголошених проксі; друга прагне усунути загрозу й попереджає цивільних, перш ніж діяти. Одна сторона півстоліття тримає зброю без погроз; друга обіцяє знищення. Це не симетричні позиції, і вдавати, ніби вони такі, — то не висока моральна точка. Це ухиляння від суду, вбране у шати справедливості. Політична істина — не питання смаку чи вдачі. Її встановлюють факти, а факти в цьому випадку не врівноважені. Нам слід мати мужність це сказати.