У російському календарі захована маленька іронія, якої майже ніхто не помічає. Країна тримає щедру колекцію свят преси. Одне з них відзначає появу — три століття тому — першого числа державної газети за Петра Першого. Інше, успадковане з радянських часів, нагадує про той день 1912 року, коли з друкарського верстата зійшло перше число «Правди». А десь поміж ними тулиться завезений ззовні Всесвітній день свободи преси, який відзначають із якоюсь чемною ніяковістю, наче це чужий святий, до якого в домі насправді ніхто не молиться. Сама ця нагромадженість показова. Культура, що змушена множити свята своєї преси, — це зазвичай культура, яка надолужує те, чого в неї ніколи не було.

Бо ось що ці свята покликані затулити: дві газети, які стоять великими символами російської преси, «Вєдомості» й «Правда», ніколи не створювалися, щоб когось інформувати. Їх створювали, щоб напучувати. Одна була органом держави, інша — органом партії, і за якихось півтора десятиліття ця відмінність остаточно розчинилася, бо партія стала державою, а держава стала партією. Жодну з них не будували, щоб задовольнити потребу громадянина знати, що діється у світі. Обидві будували, щоб сказати тому громадянинові, що про це думати. Це не виродження, яке настало згодом, за якогось лихого царя чи ще гіршого генерального секретаря. Це закладений генетичний код. Російська преса не починалася як вільна інституція, що потім втратила свою свободу. Вона народилася невільною — знаряддям, мегафоном, — а знаряддя неможливо звільнити, бо воно від самого початку ніколи не належало собі.

Сьогодні це важить більше, ніж будь-коли, бо у 2025 році Росія опустилася на найнижчу позицію, яку взагалі будь-коли посідала в щорічному рейтингу свободи преси, що його укладають «Репортери без кордонів»: 171-ше місце зі 180 країн, падіння на дев’ять позицій за один рік. Її сусіди по дну цієї таблиці — Туркменістан, Афганістан під владою «Талібану», Іран, Північна Корея, Еритрея. Ось у якому товаристві опиняється країна, чиї медіа існують лише для того, щоб служити владі. І це варто сказати прямо, бо російська держава та її апологети за кордоном полюбляють вдавати, ніби «свобода преси» — це західний фетиш, питання ступеня, розкіш, — тоді як насправді рейтинг вимірює, чи дозволено взагалі існувати чомусь хоч трохи схожому на журналістику. У Росії дедалі частіше — не дозволено.

Удар по голові — це не професія

Я хочу бути чесним щодо власного дискомфорту з цими рейтингами, бо ця чесність — частина мого аргументу. Люди, які їх укладають, — серйозні правозахисники, і я їх поважаю. Але правозахисна робота, якщо нею займатися достатньо довго, виробляє своє характерне викривлення — таку собі професійну деформацію. Захисник прав починає вірити, що кожен, хто називає себе «медіа», вже самим цим ярликом заслуговує на захист. Я бачив, як це стається. Я бачив, як правозахисники піднімалися на оборону рупорів найотруйніших телевізійних персонажів Кремля — усіляких Сімоньян і Соловйових — на тій підставі, що «вони ж теж журналісти, а з журналістами так не можна». І я завжди відмовлявся в це грати, бо засновок хибний. Вони не журналісти. Вони щось інше, а нам бракує мужності це назвати.

Те, що вони роблять, — це не передавання інформації, хай і упередженої. Це нанесення удару по суспільній свідомості — навмисний, сконструйований хімічний удар по тому, як населення сприймає дійсність. А людина, яка завдає цього удару професійно, за платню, день за днем, — не колега репортера. Вона ближча до того, хто торгує шкідливим наркотиком. Цю позицію я обстоював ще багато років тому, в попередньому професійному житті, коли виступав проти Міжнародної федерації журналістів, що хотіла поширити захист нашого цеху на пропагандистів на тій підставі, що вони теж мають журналістські посвідчення. Я казав тоді те саме, що кажу й тепер: із пропагандою треба боротися так само, як ми боремося з обігом небезпечної речовини, бо за своєю суттю це саме воно й є. Вона викликає залежність, вона затьмарює розум, вона руйнує здатність судити — і робить це навмисно. Зарахувати її до «свободи слова» — це настільки величезна категоріальна помилка, що вона перетворилася на моральну поразку.

Ось корінь того, що я назвав деформацією в рейтингах. Та сама логіка, яка захищає Соловйова як «журналіста», водночас карає Литву й Латвію за заборону російських державних каналів — трактуючи ці заборони як гріхопадіння, пляму на загалом доброму послужному списку. Але ці заборони — не цензура. Це національна оборона. Коли ворожа держава використовує мовлення як зброю війни проти тебе, заборонити цю зброю на своїй території — це не більше порушення свободи слова, ніж конфіскація ворожих боєприпасів є порушенням права власності. Демократія має повне право — я б сказав, повний обов’язок — не пускати ворожу іноземну пропаганду у свій інформаційний простір. Плутати ці дві речі — придушення вільних громадян, які говорять, і перехоплення психологічного боєкомплекту ворога — це саме та плутанина, якої пропагандисти прагнуть від нас найбільше. Це алібі, всередині якого вони діють.

Американський розум під ін’єкцією

Якби це була лише російська хвороба, вийшла б сумна провінційна історія. Але це не так. Той самий рейтинг, який кинув Росію майже на дно, зафіксував і сповзання Сполучених Штатів на 57-ме місце — їх потягнули вниз занепад регіональної журналістики й глава держави, який ставиться до преси як до супротивника, котрого слід карати економічним тиском. І найнебезпечніше тут — не переслідування репортерів; найнебезпечніше — це завезення російської моделі в американську кровоносну систему людьми справді талановитими.

Згадаймо довге улесливе інтерв’ю, яке високопосадовець американської дипломатії дав поряд із найобдарованішим ведучим у сузір’ї MAGA, — півтори години, протягом яких ці двоє без упину брехали про історію України, причини війни й ситуацію на фронті. Вони заявляли, що окуповані регіони начебто проголосували на справжніх референдумах за приєднання до Росії; вони плуталися в самих назвах цих регіонів; вони цілком щиро переказували весь фальшований міф про Україну як «несправжню країну», зшиту докупи Хрущовим, — людиною, яка, на їхнє переконання, була українцем, а насправді була росіянином, народженим на Курщині, що не мала жоднісінького стосунку до подій, які вони їй приписували. Це не була журналістика. Це була чиста путінська версія світу, перелита просто в американський розум, і небезпечніша вона за тисячу грубих соловйовських істерик саме тому, що людина, яка її подає, талановитіша, професійніша, переконливіша за будь-кого на російському державному телебаченні.

Я не вживаю це порівняння легковажно, але історична роль, відведена такій постаті, — це роль Геббельса, Штрайхера: обдарованого комунікатора, який робить брехню гарною, який змушує отруту легко проковтнутися. Саме цю функцію виконує цей чоловік, що б він сам про себе не думав. І це мало б отверезити кожного, хто уявляє, ніби вільна преса старої демократії якимось чином має імунітет. Ін’єкція діє й на здорові тіла. На здорові тіла вона діє краще, бо в них немає антитіл.

Коли ярлик заслужений, а коли — ні

Тут потрібне застереження, бо аргументом, який я наводжу, можна зловживати. Сказати, що пропагандист — не журналіст, не означає видати комусь ліцензію таврувати пропагандистом кожен незручний голос. Цей ярлик треба заслужити справжньою трансформацією, а не приписати на основі передчасної підозри. Людина може починати як законний інтерв’юер — навіть хороший — і потім, із часом, виродитися в щось інше: у того Соловйова, який запрошує гостя у свою програму не для того, щоб його почути, а щоб його принизити, виставити на посміховисько перед розлюченою аудиторією. Ось це справжнє виродження, воно видиме, і його можна назвати — після того, як воно справді сталося. Чого ми не маємо права робити — це виносити вирок наперед, оголошувати людину винною в пропаганді ще до того, як вона виконала роботу зі становлення пропагандиста. Відмінність між журналістом і наркоторговцем свідомості — різка й реальна, але це відмінність, яку ми мусимо проводити на доказах поведінки, а не на підставі того, на чиєму боці хтось випадково опинився. Інакше ми самі, по-своєму, потроху перетворюємося на те саме, з чим боремося.

Що демократія винна сама собі, а що — світові

З усього цього я роблю висновок, який декому з читачів видасться суворим, і я кажу це з усією серйозністю. У демократичної держави взагалі не має бути жодної внутрішньої пропаганди. Вона не повинна володіти медіа, спрямованими на власне населення. Належні стосунки між вільним урядом і його громадянами — це не стосунки напучування; громадянин є джерелом легітимності, а не об’єктом обробки. Тієї миті, коли демократія будує машину для формування свідомості власного народу, вона починає зраджувати той самий принцип, який і робить її демократією. Державні медіа, спрямовані всередину, — це суперечність у самому означенні; це зерно тієї самої хвороби, чию зрілу форму ми бачимо в Росії.

Зовнішня інформаційна робота — це геть інша справа, і тут ми мусимо чесно визнати болісну асиметрію. Держава може на законних підставах утримувати інструменти, що несуть достовірну інформацію за її межі — у закриті й оспорювані суспільства, — але лише тоді, коли вона має наступальну зовнішню політику, яка надає цим інструментам сенсу. Саме тому Україна, попри всю свою мужність, перебуває у структурно невигідному становищі: таких інструментів у неї майже немає взагалі, і вона платить за цю нестачу щодня, поки російська зовнішня пропаганда — добре профінансована, добре організована, з реальним охопленням у Латинській Америці та частинах Європи — затоплює світ своєю версією подій, а українська правда плентається позаду неї, мов черепаха. Брехня летить на крилах; правда йде пішки. Цей розрив — не моральна вада України. Це спроможність, яку їй просто не дали ані часу, ані засобів збудувати.

І саме на цьому тлі знищення «Голосу Америки» та вихолощення «Радіо Вільна Європа / Радіо Свобода» треба міряти за тим, чим воно є насправді: не скороченням бюджету, а актом роззброєння в інформаційній війні, навмисним замовчуванням достовірного мовлення, що сягало вух сотень мільйонів людей, які живуть під режимами, котрі брешуть їм за самим задумом. Це були одні з небагатьох інструментів, здатних занести чесну інформацію в ті зачинені кімнати, де пропаганда інакше панує без жодної конкуренції. Убити їх — означає лишити ці сотні мільйонів наодинці з наркотиком, не запропонувавши жодної протиотрути.

Отже, ми повертаємося до початку — до календаря, повного свят на честь преси, яка ніколи не була вільною. Урок, що його викладає Росія, — і урок, який Захід нині ризикує засвоїти важким шляхом, — полягає в тому, що межа між журналістикою і пропагандою не педантична і не предмет торгу. Одна інформує вільний народ, щоб він міг сам собою врядувати. Інша затьмарює йому розум, щоб ним можна було врядувати. Захищати першу й забороняти другу — це не цензура й ніколи нею не була. Це просто елементарна самоповага цивілізації, яка ще має намір лишатися вільною.