Коли натураліст Жорж Бюффон приймав свої почесті, він зронив фразу, що пережила майже все інше, ним написане: стиль — це людина. Він мав на увазі, що спосіб, у який розум упорядковує світ, притаманніший йому, ніж будь-яке окреме переконання, якого він випадково тримається. Через два століття дисидент, засуджений на заслання в радянські табори, відточив цю думку до чогось холоднішого й кориснішого. Він сказав, що його незгода з радянською владою не політична, а стилістична — і саме це робить її глибшою й непримиреннішою за будь-яку суперечку про програми. Я дійшов висновку, що ці два зауваження, взяті разом, — найгостріший діагностичний інструмент, який ми маємо для теперішнього моменту. Вони велять нам перестати вчитуватися в програми й почати вчитуватися в стиль. А коли робиш це з двома чоловіками, в чиїх руках зараз важелі світової політики, у фокус потрапляє щось незатишне: під їхніми справжніми тертями Трамп і Путін — стилістичні брати, і цей спільний стиль є живою плоттю неофашизму.

Глибше за політику

Нині модно перелічувати відмінності між цими двома. Вони цілком реальні. Один із них раз у раз тисне на іншого, схиляючи до перемир’я, до якогось переговорного завершення різанини в Україні; другий приймає цей тиск із якоюсь зверхньою байдужістю й далі дурить того, хто тисне, поки ракети летять. Тут є тертя, ба навіть образа. Та політичні погляди — найзмінніше, що є в людині. Вони зсуваються залежно від обставин, вигоди, рейтингів. Стиль — ні. Стиль може змінитися, але лише з величезними труднощами, бо це не думка, якої людина тримається, — це форма самої людини, яка тримається думок. Ось чому я довіряю йому як свідченню так, як не довіряю жодній промові чи комюніке після саміту. Придивися, що двоє лідерів роблять зі своїми жестами, брехнею, марнославством, демонстраціями побожності, — і дізнаєшся про їхню глибинну спорідненість більше, ніж розповів би тобі цілий рік аналітичних доповідей. У такому прочитанні політична відстань між цими двома — лише дрібна брижа на поверхні єдиної підспідної течії.

Що ж це за течія? У своїй основі це тріумфальне, бундючне хамство, яке відчуває себе величчю. Я тягнуся до слова: дух самовпевненого хама, що ніколи в собі не сумнівався. Це точна протилежність інтелігенції — не в сенсі дипломів чи списків прочитаного, а в сенсі позиції щодо світу. Інтелігенція в найкращому своєму вияві визначається критичним ставленням до себе, припущенням, що ті, хто слухає, найімовірніше розумніші за того, хто говорить, цікавістю та смиренням перед складністю інших людей. Поза хама — дзеркальне відображення цього: цілковита самовпевненість, зневага до всього, що не вдається підкорити, і переконання, що бути найгучнішим і найсильнішим — те саме, що бути правим. Фашизм, де б він не з’являвся, спирається саме на цей фундамент. І з’являється він, ідентичний, серед людей довкола Кремля та людей довкола Мар-а-Лаго. Акценти різні. Граматика одна.

Перемогизм і домашня церква

Два симптоми роблять цю спорідненість беззаперечною, бо повторюються з обох боків майже з комічною точністю. Перший — те, що я можу назвати лише перемогизмом: патологічна нав’язлива потреба привласнювати тріумфи, які насправді належали іншим. У американському регістрі це виринуло, коли президент оголосив, що Сполучені Штати, по суті, виграли не лише свої недавні війни, а й Першу та Другу світові, зробивши, запевнив він усіх, найбільший внесок у ці перемоги. Це дурість рівно того самого штибу, що й її російський відповідник, бо діє через стирання внеску всіх інших — мільйонів полеглих на інших фронтах, союзницьких зусиль, усієї спільної спадщини боротьби. Американська версія наразі менш кривава за російську; вона ще не несе в собі моторошного гасла, що ми просто можемо повторити. Та це та сама хвороба: минуле, переписане на пам’ятник одному его.

Другий симптом — показна побожність, обгорнута довкола атрофії емпатії, і тут паралелі майже соромливі. Чоловік, чиє головне заняття — промислове виробництво смерті, тримає, як нам показують, приватну каплицю у своїй кремлівській резиденції — домашню церкву для одержимого пролиттям крові. По той бік океану його візаві проголошує, що ніхто в історії світу не зробив для кожної релігії більше за нього, постить власне зображення в одязі Папи Римського й обіцяє зробити свою країну найвіруючою на землі, повернути Бога. Постав Христа, Будду й Мухаммада шанобливо в тінь одного забудовника нерухомості — і ти схопиш комедію та жах водночас. Каплицю й папський костюм об’єднує не віра. Їх об’єднує використання святості як декорації над вихолощеною серцевиною. Побожність гучна саме тому, що емпатія зникла. Патологічне лицемірство, патологічна брехня та мертве місце там, де колись було співчуття, — ось несучі балки неофашистського стилю, і вони тримають усю споруду з обох боків.

Зараза, що перемагає

Я хочу опиратися втішній історії, яку ми собі розповідаємо, — історії, в якій цей стиль гротескний, а отже приречений, пласка бездарна карикатура, всередині якої ми лише пересиджуємо, доки повернуться дорослі. Він і справді гротескний. Ми живемо всередині карикатури настільки грубої, що вона фактично вбила сатиру, бо неможливо спародіювати те, що вже є пародією на себе. Та гротескне — не те саме, що приречене, і саме цього факту, гадаю, ми найбільше не хочемо визнавати. Стиль хамського тріумфаторства просто зараз успішний. Чверть століття при владі — а один із них досі диктує світовий порядок денний. Інший, за одностайними оцінками експертів, які я чув, провів катастрофічні перші сто днів — і все одно задає планеті темп, усе одно катає весь світ на своїх політичних американських гірках. Оцінюй їхні здобутки й провали як завгодно. Грубий факт лишається незмінним: важелі в їхніх руках. Не в руках лібералів, не демократів, не Європи, навіть не Китаю. У їхніх. І стиль заразний: його наслідувачі здіймаються по всьому континенту — кандидати, що присягають на вірність одне одному та двом оригіналам, що хочуть перекрити допомогу країні, яку загарбують, що залюбки відірвали б свої нації від європейського проєкту й послабили його східний фланг. Ухвалюються судові рішення та заборони проти ультраправих; іноді так і має бути. Але й Гітлер пройшов через тюремну камеру на шляху до влади, і це його не спинило. Адміністративні заходи не повертають назад зсув у суспільному настрої.

Є один особливий механізм, що робить цей стиль таким роз’їдливим, і він заслуговує на ім’я. Назвімо його методом дзеркала. Його винахідник колись пояснив увесь свій підхід до боротьби із західним світом дитячою дражнилкою — приблизно: хто як обзивається, той сам так і називається. Хід жорстоко простий: береш найважливішу ідею супротивника, оголошуєш її своєю, а супротивника таврируєш як ворога саме цієї ідеї. Тож антифашистську Європу зображають новим фашизмом, а справжні фашисти видають себе за антифашистів; офіційна розвідслужба публікує перероблений воєнний плакат, де голову демократичного європейського лідера приліплено до тіла Гітлера. Геніальність цього, якщо тут доречне таке слово, у тому, що воно навіть не намагається довести хибність ідеї супротивника. Воно просто позбавляє ідею авторства. Щойно обидві сторони викрикують те саме звинувачення, сторонній спостерігач уже не може сказати, хто промовив його першим, хто мав на увазі насправді. Це, у точному сенсі, орвеллівське витравлювання понять — знищення не аргументу, а самої можливості відрізнити річ від її підробки. Ось зброя, яку неофашистський стиль вкладає в руки кожному, хто її підбере, — і її підбирають усюди.

Деградація Заходу

Та найбільше мене тривожить не поведінка очевидних лиходіїв. Це швидкість, із якою решта світу заговорила їхнім діалектом. Я виявляю, що моя стилістична незгода тепер поширюється не лише на режими, збудовані на цьому стилі, а й на Захід, що їм лестить. Згадайте видовище одного недавнього саміту, перетвореного на фестиваль шанування: генеральний секретар пише американському президентові, запевняючи, що той досягне того, що жодному лідерові не вдавалося десятиліттями, — наче творці перемоги в останній великій війні та завершення холодної війни були дріб’язковими постатями на тлі цього, — а потім на запитання, чи не соромно йому за оприлюднення такого приватного послання, безтурботно відповідає, що ні, бо кожне слово було правдою. Той самий чоловік тягнеться до слова «татусь», мов найобдарованіший учень школи підлабузників, і відмахується від очевидного запитання про таке відверте плазування як від суто питання смаку. Підсумкове комюніке відмите начисто: у документі про війну слово «війна» не з’являється жодного разу, тоді як роком раніше агресора назвали десятки разів і поклали на нього всю провину. Усе пом’якшено, згладжено, проковтнуто — аби не дратувати одного чоловіка.

Це моральна та стилістична деградація міжнародних відносин, і вона — катастрофа особливого роду. Я розумію розрахунок, що нею керує. Для лідера країни, яку загарбують, який одягнув костюм заради цієї нагоди всупереч усім звичкам своїх воєнних років, кожен жест умиротворення виправданий, бо за його спиною стоять життя мільйонів, а одне-єдине похолодання у стосунках вимірюється загиблими цивільними. Йому я не дорікну. Та для інших, для тих, кому затишно, для кого похолодання означає щонайбільше менш вигідний тариф, — для них у мене є лише запитання, до якої межі це сягає. Якби чоловік у центрі завтра суворо, з отим тицянням пальцем, зажадав, щоб усі прибули в рожевих сітчастих колготках, я щиро не знаю, хто відмовився б в обмін на торгову поступку. Лестощі, які Захід досі вважає непристойними, глибоке інстинктивне плазування, яке він пов’язує з іншими режимами та іншими широтами, перекочували до його власних канцелярій. Це зараза робить свою справу. Стиль виграє не лише свої відкриті битви, а й тихі — всередині інституцій, які мали б бути до нього несприйнятливими.

Де ж це лишає нас, тих, хто відкидає цей стиль? Без готової відповіді, визнаю, та не без напрямку. На політичному ринку сьогодні програє не суть лібералізму, а його стилістична оболонка — його тон, його самопрезентація, його манера триматися втомилася й оборонилася перед бундючністю, яка, хоч і вульгарна, випромінює впевненість і владність. Сама серцевинна ідея лишається правильною; її просто не оновили для цього століття, як не оновили й її стилю. Зрештою, під усім цим лежить твердий і втішний факт. Довіра — не лише моральна категорія, а й економічна; суспільства, що її руйнують, недовго процвітають, а закон сильного, ота романтика голої сили, що завжди скисає у фашизм, не будує нічого тривкого. Тріумф хама реальний і він тут, тепер, та він не спирається ні на що довговічне. Назвати стиль тим, чим він є, — відмовитися сприймати його побожність за віру, його перемоги за велич, його дзеркальні трюки за аргументи, — це ще не перемога. Але це передумова для неї. Ми не можемо здолати того, що не бажаємо ясно побачити, і перший акт ясного зору — прочитати стиль і назвати його своїм іменем.