Існує втішна вигадка, яка надихає чи не кожен раунд дипломатії довкола цієї війни: уявлення, ніби мир — це щось, що збирають за столом, тиснучи на обидві сторони, доки вони не зустрінуться десь посередині. Притиснути Київ, щоб поступився трохи, притиснути Москву, щоб поступилася трохи — і вбивства припиняться. Теорія охайна. Та вона ще й, я переконаний, омана — омана, що коштувала вже безлічі життів і коштуватиме ще більше, перш ніж від неї нарешті відмовляться. У цієї війни немає дипломатичного розв’язання, на яке хтось у Києві міг би пристати й уціліти. У неї є воєнне розв’язання, і що швидше цю правду буде сказано прямо, то швидше війна справді зможе скінчитися — на полі бою, на користь України.
Тут я хочу бути обережним, бо сказати «дипломатичного шляху немає» звучить як заклик до відчаю, а насправді це його протилежність. Відчай належить тій переговорній манії, що охопила західні столиці: нескінченні човникові поїздки, конфіденційні документи, злиті «далекосяжні ідеї», які вимагають від України визнати захоплення Криму й зректися закріпленого в конституції прагнення приєднатися до західного альянсу. Такі пропозиції — не кроки до миру. Або вони навмисно неприйнятні, складені так, щоб спровокувати відмову, яку потім можна повісити на Україну, або вони викривають щиру нездатність зрозуміти, за що ця країна воює. Українці гинуть не за кращу тарифну сітку й не за дещицю більший шмат території. Вони гинуть за право, щоб їх дали спокій — жити у власній країні, зі своєю культурою, а не як піддані другого ґатунку при сусідові, який заперечує саме їхнє існування. Цю різницю не поділиш навпіл за столом конференції.
Діалог, що ведеться воєнними злочинами
Якщо хочете знати, що Кремль насправді думає про ці переговори, не читайте його прес-релізів. Дивіться, що він робить у години після кожної зустрічі. Після одного раунду перемовин на центр обласного міста в релігійне свято впали балістичні ракети — «Іскандери», принаймні один із них начинений шрапнеллю, невибіркова зброя, застосування якої там, де збираються цивільні, заборонене міжнародним правом; десятки загиблих, серед них діти. Після іншого удар убив дітей у ще одному місті. Це не збіги в часі. Це відповіді. Це аргументи. Це мова, якою Кремль відповідає всім — Вашингтону, Брюсселю, Берліну й самим людям України.
І тут ми доходимо до найглибшої нечесності схеми «тиснути на обидві сторони»: вона трактує війну як симетричну, ніби дві однаково винні сторони обмінюються ударами, які арбітр може просто зупинити. Війна не симетрична. Одна сторона послідовно б’є по законних воєнних цілях, а друга послідовно б’є по цивільних. Коли Україна дотягується вглиб російської території, вона влучає в нафтобазу, що живить пальним аеродром, з якого важкі бомбардувальники злітають палити українські міста — і в ту ніч, коли ця база горить, виживають якісь українські родини, що інакше загинули б, бо бомбардувальники без пального літати не можуть. Вона б’є по мосту до окупованого Криму — споруді, яку використовують як логістичну артерію для постачання окупаційної армії, а отже, по однозначно воєнному об’єкту. Вона знищує стратегічні бомбардувальники на землі. Росія відповідає на ці удари, вбиваючи цивільних у їхніх квартирах. Називати це обміном між двома воюючими сторонами, заспокоюватися рівномірним тиском — означає відмивати воєнний злочин, перетворюючи його на переговорну позицію.
«Перемир’я», збудоване на цій асиметрії, було б пасткою, і самих лише практичних питань досить, щоб змусити замислитися кожного, хто уявляє його шляхом до миру. Фронт тягнеться на тисячі кілометрів, чимало де — через населені села, поділені між двома арміями. Хто стежитиме за припиненням вогню в такому масштабі, і з ким? Що робитимуть сотні тисяч солдатів з кожного боку, поки чекатимуть — сидітимуть в окопах чи відійдуть і залишать лінію відкритою для захоплення землі? Як гарантувати, що жоден солдат серед них, а багато хто з них поховав своїх друзів, не випустить пострілу, який Кремль потім зможе подати як українську провокацію? Порушення в гігантському масштабі — не ризик, а певність, бо саме так минало кожне попереднє припинення вогню. Усе це не означає, що справжня пауза в обстрілах була б нічого не варта — кожен день без ракет, що падають на міста, — це врятовані життя, і я б його вітав. Та пауза — це не врегулювання, а врегулювання, продиктоване стороною, яка веде переговори «Іскандерами», — це лише повільніша форма капітуляції.
Лише зброя зупиняє таку війну
Якщо відірвана від реальності дипломатія не може її скінчити, то що може? Тут я хочу розправитися з двома хибними надіями, які постійно повертаються. Перша — що справу зроблять санкції, що економічний біль зрештою змусить Кремль зупинитися. Я ніколи не вірив, що російська економіка лежить у руїнах, і ніколи не стверджував, що санкції закінчать війну. Вони кусаються, бюджет затягує паски, нафта продається нижче за закладену в бюджет ціну — та економіка, що затягує паски, не зупинить диктатора, який поставив на цю війну все.
Друга хибна надія темніша й промовистіша: уявлення, ніби зростання російських втрат породить внутрішнє прозріння, ніби достатня кількість мертвих солдатів оберне населення проти війни. Не оберне. Зважте на те, що ми вже знаємо. Понад сто десять тисяч росіян загинуло — і це лише та частка, яку підтвердили сумлінні дослідники; справжня цифра значно вища. Сто десять тисяч поіменно названих трупів не породили в Росії ні протесту, ні руху, ні політичних наслідків. Суспільство, яке мовчки поглинає стільки своїх мертвих, не переконаєш відмовитися від війни, додаючи трупів у купу. Горе справжнє, але воно приватизоване, проковтнуте, спрямоване всередину. Воно не зрушує нічого.
Зрушує зброя в руках українців. Це проста, непоказна правда, яку весь театр переговорів вибудовано так, щоб обійти. Війна закінчується через виснаження воєнного потенціалу Росії — через знищення її воєнної машини, літак за літаком, база за базою, міст за мостом. Сьогодні знищено одну частину повітряно-космічних сил; завтра — іншу; вони не відновлюються. Рух іде в правильному напрямку. А засоби цього виснаження конкретні й називані: далекобійні ракети, бойові літаки й системи протиповітряної оборони. Це і є «карти», якщо позичити лексику гравця, таку любу гендлярам угодами, — от тільки карти, що мають значення, — це не поступки, якими торгують у паризьких готелях, а інструменти, які дають Україні змогу перенести війну на російську землю й бити по тому, що робить війну можливою. Не щоб тероризувати російських цивільних — щоб ліквідувати воєнну спроможність. Ця різниця — це все, і я ще до неї повернуся.
Чому вирішальна технологія, а не груба сила
Є причина, чому я не просто сподіваюся на такий результат, а очікую його, і пов’язана вона з тим, як насправді ведеться сучасна війна. Старе уявлення про війну — уявлення Сталіна, сталь проти сталі, маси танків, що тиснуть уперед, перемога належить тому, хто здатен кинути більше тіл у топку, — застаріле. Війна сьогодні — це змагання технологій, і в цьому змаганні Україна має справжні переваги. Морські й повітряні дрони збивають літаки й уражають цілі, які логіка грубої сили вважала б недосяжними. Україна випереджає в мотивації з тієї жорстоко простої причини, що їй немає куди відступати — солдат, який обороняє власний дім, воює інакше, ніж той, кого послали окупувати чужий. І вона випереджає в розвідці, у спроможності знайти ціль і дотягтися до неї.
Найяскравішою демонстрацією цього стала операція, що вразила стратегічні бомбардувальники глибоко всередині Росії за допомогою дронів — подвиг імпровізації й досяжності, який Кремль не міг уявити й ледве визнав. Її матеріальний ефект був реальним: відчутний укус, відірваний від російської стратегічної авіації. Але найглибший її ефект був психологічним, і саме на цьому варто спинитися. Роками Захід діяв під паралітичним припущенням — що Росія є непереможною силою, що до червоної кнопки завжди лишається одна провокація, що тому доводиться домовлятися, бо Росію просто неможливо подолати. Кожен успішний удар розчиняє трохи цього фаталізму. Виявляється, повітряно-космічні сили можна знищити, по мосту можна влучити, бомбардувальники можуть згоріти на власній злітній смузі. Росія, яка на очах втрачає частини своєї тріади, — це інша Росія, ніж та, яку доводиться вічно задобрювати. Загроза ніколи насправді не зводилася до того, скільки боєголовок стоїть у шахтах; вона зводилася до стану розуму в Кремлі й до страху, який цей стан розуму наганяв за кордоном. Покажіть, що цього ворога можна перемогти, — і ви заберете весь фундамент аргументу, нібито перед ним треба капітулювати.
Моральна висота — це водночас і переможна висота
З огляду на все це є спокуса дійти висновку, що Україна має відповідати симетрично — що коли Кремль убиває цивільних, Україна має вбивати цивільних у відповідь. Я цілковито це відкидаю, і не лише з моральних міркувань, хоча моральних міркувань було б достатньо. Я відкидаю це, бо це була б катастрофічна воєнна помилка. Найбільший актив України в цій війні, понад будь-яку систему озброєння, — те, що правда на її боці, а на боці Кремля її немає. Тієї миті, коли Україна свідомо обере ціллю російських цивільних, вона цей актив утратить. Вона вкладе Кремлю в руки його ж виправдання; вона дасть досі байдужим російським солдатам справжню причину воювати там, де раніше вони її не мали; і вона висотає західну підтримку, від якої залежить постачання зброї. Та сама логіка виключає й цинічні провокації та інсценовані звірства, які дехто пропонує як короткий шлях. Такі речі завжди випливають на світло, і коли це стається, та сторона, що мала рацію, стає тією, що винна, — у єдиному суді, який тут зрештою має значення, у суді громадської думки. Убити озброєного загарбника на своїй землі — не злочин; це законний захист нації. А ось різати ворожих цивільних — злочин. Ця межа — не сентиментальна тонкість. Це стратегічний кордон, що тримає Україну в переможному становищі.
Інтеграція, а не милостиня
Насамкінець — слово про те, для чого звільняє місце кінець переговорної манії, бо відмова від фантазії про продиктований мир — це не кінець політики, а початок кращої. Окремий пакет озброєнь — транш ракет тут, постачання літаків там — потрібен, але він обмежений і крихкий, заручник наступних виборів і наступної зміни настрою в столиці, яка може вирішити, що Україна її більше не обходить. Поряд із ним постає щось тривкіше, і це, на мою думку, найщиріше обнадійливий розвиток подій з усіх: інтеграція України в європейську безпеку через спільне виробництво. Угоди спільно виготовляти далекобійні ракети; великий європейський автовиробник готується будувати дрони в Україні чи поблизу неї, причому продукція слугуватиме і українській обороні, і європейській армії. Це глибока зміна становища України — від прохача, який вічно просить, і споживача, який вічно отримує, до органічної, незамінної частини оборони континенту. Спільні заводи, спільні технології, спільний досвід. Це вартує більше за будь-яке разове постачання, бо цього не скасуєш одним підписом, і бо це, зрештою, єдина справжня гарантія безпеки України.
Тож хай стіл буде очищено від ілюзій. Мир не спустять згори на саміті чоловіки, які вітають один одного з великим днем для Росії та України, тимчасом як ракети вже в повітрі. Його здобудуть там, де його завжди й доводилося здобувати — на полі бою, нацією, яка воює краще, з кращими технологіями та незламною правотою, забезпечена сповна партнерами, що нарешті зрозуміли: озброїти жертву — це не ескалація, а найкоротший шлях до кінця вбивств. Удача диктатора трималася довго. Та удача — не стратегія, і вона вичерпується. Зброя, мотивація й відмова дати вмовити себе на капітуляцію — ось це не вичерпується. Ось так це й закінчується.