Є фраза, яку любить вимовляти певний тип порядного росіянина і яку я з часом почав вважати маленьким шедевром самообману. «Я проти Путіна, — мовиться в ній, — але я за Росію». Звучить виважено. Звучить як позиція дорослої людини, яка відмовляється піддаватися ненависті до цілого народу. І в мирний час у це цілком можна було б вірити без жодних застережень. Біда лише в тому, що ми не в мирному часі, і ця фраза, перенесена в рік, коли країна бомбить пологові будинки сусіда, перетворюється на щось зовсім інше. Вона стає точним структурним відповідником того, щоб у 1943 році сказати: «Я проти Гітлера, але я за Третій Рейх». Щойно ти почуєш її саме так, розчути її інакше вже неможливо — і починаєш розуміти, чому я більше не приймаю цю формулу, хоч би як делікатно її пропонували.
Війна робить те, чого ніколи не робить мир: вона зриває з добра і зла їхні маски. У звичайні часи мораль — це туман нюансів, пом’якшувальних обставин і «з іншого боку». Можна бути складною людиною зі складними прив’язаностями і ніколи не опинитися перед потребою їх розв’язати. А потім ракети починають падати на школи, дитсадки й житлові будинки — серед них немає жодної військової цілі, лише фітнес-центр і четверо поранених дітей — і туман вигорає. Залишається одне-єдине запитання, прямолінійне й безсоромне, на яке мусить відповісти кожен, хто хоче займатися політикою. На чиєму ти боці?
Лакмусовий папірець зсунувся
Багато років стандартним тестом на те, де стоїть росіянин, було питання про Крим. «Чий Крим?» Якщо ти міг сказати «України» не здригнувшись — тест складено. Тепер цей тест витіснений жорсткішим, і нове запитання таке: чи хочеш ти, щоб Росія програла? Зверни увагу, наскільки більшого тепер вимагають. Питання про Крим стосувалося факту й кордону. Нове питання стосується бажання — того, який саме результат тривалої різанини ти насправді вболіваєш бачити. І ось чого багато інакше співчутливих людей не здатні з себе видобути: вони не можуть сказати «так». Вони хочуть, щоб Путін пішов, хочуть, щоб убивства припинилися, хочуть невиразного «миру» — але слів «я хочу, щоб Росію було розбито» вони не вимовлять. Це вагання — річ не дрібна. Воно, власне, і є вся відповідь. Не хотіти поразки Росії означає, що ти не визначився, а на цій війні невизначеність — сама по собі позиція. Вона ставить тебе, об’єктивно, десь на половині поля агресора.
Я хочу бути точним щодо того, що тут означає «об’єктивно», бо це слово виконує справжню роботу. Я не вимірюю людських сердець. Припускаю, що більшість тих, кого я маю на увазі, щиро ненавидять війну і жахнулися б, якби їм сказали, що вони їй допомагають. Суть у тому, що наміри — не та одиниця виміру, якою тут рахують. Має значення напрямок, у який вказують чиїсь дії й аргументи. І є відомий, промовистий маркер: коли впливові голоси пояснюють, що не можуть змусити себе підтримати озброєння України, бо українська зброя вбиває росіян. Вони ніколи не кажуть «наших хлопців». Вони для цього надто культурні. Але «наші хлопці» — це саме те, що ця фраза означає. Щойно ти вирішив, що доречна трагедія тут — це загиблі російські солдати, а не країна, яку цих солдатів послали знищити, ти зробив вибір. Ти поставив себе на бік Рейху, і витонченість твоїх формулювань не змінює нічого.
Боротьба з корупцією заради воєнної машини
Та сама логіка пояснює річ, яка спантеличує багатьох добромисних людей: чому я без ентузіазму ставлюся до антикорупційних розслідувань усередині воєнної Росії. Адже ж, заперечують мені, викриття вкрадених мільярдів, палаців і патріотичних депутатів, які відсилають дітей до Швейцарії, може хіба що послабити режим. Адже кожне викриття його підточує. Хай розслідують — кожна крихта допомагає. Я розумію привабливість цього і в інше десятиліття аплодував би без застережень. Але подивіться, чого така робота досягає насправді тепер. Корупція в сьогоднішній Росії — не ворог режиму; вона союзниця України. Генерал, який краде з військового бюджету, функціонально стоїть на боці Києва. Кожен украдений рубль — це рубль, який не купить снаряда. Тож організація, що присвячує себе зменшенню корупції, присвячує себе закриттю дірки в бюджеті — а менша дірка означає більше грошей, доступних на справжню мету цього бюджету, яка полягає у вбивстві українців.
Ось вона, ця незручна арифметика. Фонд боротьби з корупцією і Генпрокуратура не працюють разом; ніякої змови немає. Але вони працюють в одному напрямку. Генпрокуратура саджає корумпованих чиновників — вона звільнила й переслідувала заступників міністрів і дедалі довший список генералів, — а слідчі публікують свої викриття, і обидві сторони, по суті, проводять аудит воєнної машини на предмет неефективності й допомагають їй працювати трохи економніше. Режим, замість того щоб відчувати загрозу, вважає це зручним. Розслідування слугують підказкою — ось ваші слабкі місця, ось де течуть гроші. Гірше того, вони припускають виборчу реальність, якої не існує, закликаючи людей до «розумного голосування» в країні, де немає жодних виборів, щодо яких можна голосувати розумно. Вони закликають людей пірнути в басейн, з якого воду спустили давним-давно. Війна змінила все, а опозиція, що й далі веде кампанію, ніби вода ще на місці, не зрозуміла найелементарнішого факту тієї епохи, в якій живе.
Віра, якої насправді ніхто не тримається
За всім цим стоїть привид, і в цього привида є ім’я: прекрасна Росія майбутнього. Колись це був справжній політичний проєкт — надія, навколо якої можна було гуртуватися, пункт призначення. Хочу сказати прямо: його більше не існує, навіть як проєкту. Лишилося саме слово, проказуване так, як радянські чиновники в останні роки режиму й далі поминали комунізм: з тією особливою порожнечею людей, які перестали вірити, але не перестали сповідувати. Кожен у тих пізньорадянських залах засідань знав, що майбутнє, за яке вони підносять келихи, ніколи не настане; тости тривали попри все — за звичкою, зі страху і за браком чогось, що можна було б поставити на його місце. Саме цей тембр я тепер чую, коли люди поминають прекрасну Росію майбутнього. Це літургія богові, появи якого ніхто в залі не очікує.
А якщо режим завалиться — а я думаю, що поразка у війні зрештою його завалить, — людьми, потрібними після цього, будуть не учасники маршів, не автори маніфестів і не ідеологи того прекрасного майбутнього. Масовий наплив воєнних злочинців, які повертаються, і зламаних чоловіків — це те, чого не переживає жоден режим; імперії не терплять поразки. Але те, що постане з-під цих руїн, потребуватиме зовсім інших архітекторів — людей, що думають не про відновлену, прекрасну, єдину Росію, а про те, що настане після імперії, про нормальне й буденне майбутнє для дуже реальних регіонів і народів, які наразі тримають усередині неї. Мрійники про прекрасну Росію майже за визначенням непридатні до цієї роботи, бо вся їхня уява спрямована на збереження тієї самої речі, чий крах є передумовою бодай чогось пристойного.
Де справжня опозиція
Тож якщо емігрантський мітинг — не опозиція, то де ж вона? Чесна відповідь така: справжня опозиція не марширує столицями Європи й не свідчить перед парламентами. Вона воює — буквально, зі зброєю в руках, усередині української армії. Легіон «Свобода Росії», Сибірський батальйон, Російський добровольчий корпус: це громадяни Росії, які відповіли на запитання «на чиєму ти боці?» власними тілами. Вони не вимагають прав, віз чи місця за якимось столом. Вони ризикують і віддають життя за свободу країни, в яку вторглася їхня держава. Коли мені кажуть ненавидіти всіх росіян, я згадую про них і запитую: усіх? І цих теж? Цей займенник розпадається від зіткнення з фактами, бо межа, що має значення на цій війні, пролягає не між націями. Вона пролягає між тими, хто обрав опиратися Рейху, і тими, хто в тому чи іншому елегантному формулюванні обрав цього не робити.
Ось чому я не можу дати навіть часткового виправдання тому, що можна назвати партією рідної крові — людям, які проти війни, які щирі у своєму спротиві їй, які постраждали за цей спротив і які попри все відмовляються визнавати Україну жертвою. Вони міркують так: є ще російський виборець, якого не варто відштовхувати, є електорат, який треба плекати до того дня, коли вони повернуться й балотуватимуться на посади. Тож вони вимагають миру — негайно, за будь-яку ціну, на умовах, що означали б капітуляцію України, — водночас відмовляючись сказати, що країна, в яку вторглися, має рацію, а загарбник не має. Свободу такої людини я захищатиму беззастережно; коли режим погрожує комусь із них в’язницею лише за вимовлене слово «мир», це переслідування — потворне, і я скажу про це без жодних застережень. Їхня свобода і моя — нерозрізнені. Але по суті цю позицію врятувати неможливо. Бути проти війни й при цьому відмовлятися стати на бік жертви означає, зрештою, стати на бік агресора. Партія рідної крові обрала Росію, а на цій війні обрати Росію означає обрати той бік, що вбиває.
Я не дістаю жодної втіхи від того, що проводжу ці межі, і я усвідомлюю, як суворо вони звучать стосовно людей, які у приватному житті порядні й навіть мужні. Але суворість не моя; вона належить війні, яка скасувала серединну смугу тієї самої миті, коли перша колона перетнула кордон. Бути проти Гітлера і за Третій Рейх можна лише у фразі, ніколи — насправді. Немає жодної іншої, прекрасної Росії, що чекала б у запасі, аби бути за неї. Є країна, яка це робить, і є всі, хто їй опирається, а зручний простір, що колись існував між ними, зрівняли з землею разом з усім іншим. Лишається єдине запитання — те, до якого я весь час повертаюся, бо воно тепер єдине, що має значення. На чиєму ти боці?