Кожні кілька тижнів коментаторську публіку накриває свіжа хвиля оптимізму. Ось-ось спрацюють санкції. Ось-ось обвалиться ціна на нафту. Ось-ось вичерпається оборонний бюджет. Скоро, запевняють нас, Кремль просто не зможе далі воювати, і війна сама собою зупиниться, мов машина, у якої скінчилося пальне. Я розумію, чим вабить ця надія. Та я її не поділяю. Уся ця прогнозистика тримається на одному прихованому припущенні: ніби війна виснажує якийсь скінченний ресурс, що рано чи пізно неминуче добіжить кінця. Але ресурс, який насправді живить цю війну, не є скінченним, а в людей, що керують Росією, на сьогодні куди вагоміші причини продовжувати різанину, ніж її припиняти. Незручна правда полягає в тому, що мир став для режиму небезпечнішим за війну. Доки ми цього не збагнемо, доти й надалі плутатимемо власні бажання з прогнозами.

Ресурси, які не закінчуються

Погляньмо спершу на те, що люди вважають вичерпним. Гроші скінченні, так, але гроші можна друкувати, і режим, який перестав перейматися довгостроковим здоров’ям своєї економіки, друкуватиме їх не змигнувши оком. Зброя скінченна, але заводи її далі виробляють, а арсенали послужливих партнерів її далі поповнюють. Потік дронів, снарядів і ракет не виявляє жодних ознак того, що ось-ось пересохне. Тож проста картинка, у якій Росія воює, доки не спорожніють склади, а тоді запросить миру, не відповідає дійсності.

Існує, однак, один ресурс, що справді є майже невичерпним, і саме він важить найбільше: майже нульова цінність людського життя. Не та ціна, що виписана в контракті про вербування, — вона буває чималою, — а реальна вартість, яку приписує людині держава, а нерідко й сама людина собі. Режим, що ставиться до людей як до видаткового матеріалу, що виграє свої бої, топлячи ворога в тілах, що байдуже знизує плечима на цифри втрат, які повалили б будь-який підзвітний уряд, має доступ до пального, що його грошима не виміряти. Сотні тисяч імен уже лежать у чорноземі поля бою, а за ними стоять у багато разів більше поранених. Жодне з цих чисел не спрацювало як гальмо. Готовність і далі згодовувати людей у м’ясорубку — ось двигун, і саме цей двигун заглушити найважче.

Цей ресурс настільки живучий через свою нерівномірність. Загибель розподілена по країні не порівну; вона зосереджена, з жорстокою точністю, на найбіднішому узбіччі. Для чоловіка з депресивної околичної республіки шанс загинути на цій війні в багато разів вищий, ніж для москвича. Цілі зубожілі регіони шлють своїх синів у непропорційно великих числах, тоді як столиця, що тулиться до центрів влади й насичена медіа, лишається спокійною і майже неторкнутою. Це не випадковість, це таємниця всієї машини. Контраст між тихим, ситим центром і скривавленим узбіччям породжує своєрідну різницю потенціалів — як та напруга, що жене струм. Там, де тривалість життя й без того низька, а перспективи й без того безнадійні, армія працює як збочений соціальний ліфт: чоловік у цілковитому розпачі може піти на фронт і або зникнути під землею, або повернутися, на коротку мить, казково багатим за місцевими мірками. Регіони, що ховають найбільше солдатів, із похмурою регулярністю виявляються тими самими, де люди й так умирали молодими. Тож узбіччя постачає тіла, центр постачає спокій, і система гуде собі далі. Ті, хто й досі сподівається, що зростання втрат урешті спровокує масовий протест, будуть розчаровані, бо втрати падають саме туди, де протест найменш імовірний, а мовчанка найгарантованіша.

Суспільство, перероблене навколо війни

Якби людська ціна була єдиним чинником, ще можна було б уявити, що керівництву це набридне. Але війна вже не просто щось, що Росія робить; за ці роки вона стала тим, чим Росія є. Навколо конфлікту сформувалася величезна соціальна база вигодонабувачів. Мобілізовані й контрактники, їхні родини, які отримують виплати, що їх ніколи не заробили б у мирний час, роздутий військово-промисловий комплекс із заповненими портфелями замовлень і своїми новоспеченими впливовими управлінцями, ціла економіка, переорієнтована на виробництво для фронту, потік державних грошей, що ллється в місцини, які десятиліттями нічого подібного не бачили. Для величезної кількості людей війна тепер є джерелом доходу, статусу й сенсу. Вони економічно вкладені в її продовження. Закінчити її означало б одночасно вибити підлогу з-під ніг у мільйонів, і режим це знає.

Саме тому я раз у раз повертаюся до однієї вирішальної тези: зупинка війни стала б для цього режиму катастрофою, бо в режиму майже не лишилося жодного іншого змісту. Зніміть війну — і що залишиться? Немає жодного переконливого образу майбутнього, немає розвиненої ідеології, яку решта світу рвалася б перейняти, немає нічого, крім ностальгійного жесту в бік зниклої імперії. Балачки про велику цивілізаційну місію — це хмара в штанях, радше настрій, ніж програма. Війна заповнила цю порожнечу. Вона постачає мету, ворога, мобілізаційну емоцію, виправдання для кожної жертви й кожної репресії. Заберіть її — і лишиться вичахлий апарат, що головує над виснаженою, озлобленою країною, не маючи жодної гадки, що казати їй далі. Цю отруйну пасту назад у тюбик не запхаєш. Лідер, який це відчуває, хай навіть невиразно, чіплятиметься за війну так, як потопельник чіпляється за уламки.

Шістсот тисяч, що мусять повернутися додому

Є один наслідок миру, понад усі інші, якого Кремль має всі підстави боятися і який рідко обговорюють із належною серйозністю: що станеться, коли бої скінчаться і бійці повернуться додому. Історія пропонує моторошну риму. Навесні 1953 року радянська держава оголосила найбільшу амністію у своїй історії, випустивши значно більше мільйона в’язнів. Наслідком стала хвиля злочинності така люта, що за окремими видами злочинів їхня частота за рік-два зросла в кілька разів. Той епізод лишив слід, достатньо глибокий, щоб закарбуватися в кіно та фольклорі.

А тепер уявіть кінець цієї війни. Десь близько шестисот — шестисот п’ятдесяти тисяч чоловіків, загартованих і озвірілих у боях, багато з яких від початку були звільненими в’язнями, інших зробив убивцями сам цей досвід, і всі вони повертаються разом у містечка, що не мають їм нічого запропонувати. На цьому тлі амністія 1953 року видаватиметься прогулянкою в парку. Це не класовий вирок бідним чи провінційним; це тверезий опис того, що війна робить із людьми, яких вона пожирає, і тієї особливої небезпеки, яку несе демобілізація маси людей, що засвоїли: насильство приносить прибуток, а життя нічого не варте. Повернути їх до нормального цивільного ладу — це, відверто кажучи, утопічне завдання, та ще й загрозливе для режиму. Глибша й влучніша паралель — навіть не 1953-й, а 1917-й, коли озброєні люди ринули назад із фронту, що розвалювався, і держава, яка їх туди послала, цього повернення не пережила. Керівництво, що розуміє цю арифметику, має потужний, цілком конкретний стимул тягнути війну й далі — бодай для того, щоб відсунути день розплати. Мир для них — це не полегшення. Це мить, коли надходить рахунок до сплати.

Чим це справді закінчується

Якщо все це вірно, висновок похмурий, але, гадаю, не безнадійний. Це означає, що війну не вдасться заговорити до кінця. Переговори, що складаються зі зволікань, секретності й третьосортних делегацій, — це не шлях до миру; це болото, у яке режим радо тягне всіх, бо почувається в ньому як удома, поки триває вбивство. Це означає також, що сам по собі економічний тиск справи не зробить — із уже наведених причин. То як же насправді закінчується така війна? В один із трьох способів.

Перший — смерть диктатора. Оскільки це справді персоналістська система, збудована довкола однієї людини, а не довкола самопідтримуваної партійної машини, його зникнення зі сцени найімовірніше привело б війну до завершення. У російській політичній історії міцна традиція: кожен наступник топче спадок попередника й звалює на нього все, що пішло не так. Хто б не успадкував країну в такому катастрофічному стані — хай навіть яструб, хай навіть ще один воєнний злочинець — він зіткнеться з величезною спокусою скласти всю цю катастрофу до ніг мерця й піти геть: це все його робота, а ми тепер зупиняємось. Цей з’їзд із траси — найпростіший і найреалістичніший маршрут до миру з усіх можливих. Другий спосіб — внутрішній переворот, коли система ламається зсередини. А третій — поразка на полі бою, настільки тяжка, що розтрощує саму машину.

Цей третій шлях заслуговує на особливий наголос, бо саме в ньому й полягає єдиний справжній важіль. Прірву між вимогами Росії й вимогами України не перекинути жодною спритною дипломатією; її можна закрити, лише знищивши спроможність Росії вести війну. Коли танки вже не буде чим заміняти, коли зникнуть аеродроми, склади, командні пункти й злітні смуги, війна спиниться, бо фізично не зможе тривати. І тут історія дає підстави радше для тверезої надії, ніж для розпачу. Імперії не переживають нищівних воєнних поразок незмінними. Програна війна в дев’ятнадцятому столітті відчинила двері до глибоких реформ. Поразка на морі від Японії допомогла підірвати одну революцію; катастрофа Першої світової допомогла остаточно доконати династію; довге кровопускання в Афганістані допомогло поховати й сам Радянський Союз. Поразка раз по раз доводила, що вона і є тим розчинником, який роз’їдає імперії, нездатні уявити, як добровільно відпустити.

Отже, вибір перед тими, хто хоче кінця цієї війни, ясніший, ніж підказує цей цикл облудних світанків. Бої спиняться не тому, що скінчилися гроші, не тому, що списки втрат стали надто довгими, і не тому, що за столом переговорів дібрали правильні слова. Вони спиняться тоді, коли зникне людина в центрі, коли система трісне зсередини або коли воєнну машину зламають на полі бою. З цих трьох на останнє сторонні справді можуть вплинути. Усе інше — це очікування. Найчесніше, що я можу сказати, — це те, що ця війна стала способом існування Росії, а способу існування не зрікаються на прохання. Її доведеться закінчити за режим, бо сам режим ніколи не закінчить її за себе.