НАТО

Сто років армію міряли підрахунком. Рахували танки, корпуси кораблів, планери, боєголовки; складали бюджети; зважували тоннаж — і з цієї арифметики маси виводили, хто переможе. Великий арсенал бив малий. Багата держава, здатна купити більше і важчих машин, диктувала умови бідній. Припущення було зручним, бо простим, і довго воно було приблизно правильним. Сьогодні воно хибне. Революція в характері війни вже відбулася — не на креслярській дошці, а в полі, на очах у всіх, — а більшість арсеналів світу ще не зрозуміли, що вони застаріли. Дешевий серійний дрон тихо скинув із трону дорогу стару платформу. Машина за кілька сотень доларів тепер буденно знищує машину за мільйони, і перемагає той, хто здатен переграти ворога в дешевій точності — у виробництві та в розумі. Війна перестала бути змаганням грубої маси. Вона стала змаганням технологій і виробничої арифметики, — а безліч генералів, міністерств і держав усе ще готуються, за величезні гроші, до минулої війни. ...

Існує втішний кордон, який більшість європейців провели довкола цієї війни, і пролягає він по рубежах України. По один його бік, кажуть вони собі, лежить поле різанини — жахливе, та локалізоване, трагедія, що коїться з кимось іншим, у країні, яка не входить до альянсу й тому не зовсім його клопіт. По інший бік — власне Європа, у безпеці під парасолею, захищена найпотужнішим військовим пактом в історії та чотирма словами, які напам’ять знає будь-який школяр: напад на одного є нападом на всіх. Це заспокійлива географія. Це ще й вигадка, і люди, що правлять Росією, давно вже говорять про це вголос — з телеекрана й з офіційних трибун. Війна ніколи не була лише про Україну. Україна — передній край чогось більшого, і зручне припущення, нібито небезпека спиняється коло якоїсь конкретної ріки, є найнебезпечнішим припущенням, яким Європа сьогодні живе. ...