Європа

Існує втішний кордон, який більшість європейців провели довкола цієї війни, і пролягає він по рубежах України. По один його бік, кажуть вони собі, лежить поле різанини — жахливе, та локалізоване, трагедія, що коїться з кимось іншим, у країні, яка не входить до альянсу й тому не зовсім його клопіт. По інший бік — власне Європа, у безпеці під парасолею, захищена найпотужнішим військовим пактом в історії та чотирма словами, які напам’ять знає будь-який школяр: напад на одного є нападом на всіх. Це заспокійлива географія. Це ще й вигадка, і люди, що правлять Росією, давно вже говорять про це вголос — з телеекрана й з офіційних трибун. Війна ніколи не була лише про Україну. Україна — передній край чогось більшого, і зручне припущення, нібито небезпека спиняється коло якоїсь конкретної ріки, є найнебезпечнішим припущенням, яким Європа сьогодні живе. ...

Найулесливіше, що російська держава тепер каже про себе, — це що вона цивілізація, «держава-цивілізація», окремий полюс, що стоїть між Сходом і Заходом, не зобов’язаний жодному з них. Це має звучати гордо. Насправді це зізнання, і варто простежити його до логічного кінця, як воно стає одним із найбезпросвітніших самоописів, які держава будь-коли випускала. Бо якщо Росія і справді окрема цивілізація, поставлена поза європейським порядком прав людини, верховенства права і поділу влади, то наступне питання неминуче: який зміст цієї цивілізації, коли все це вийнято? Відніміть Європу від Росії і подивіться на те, що лишається. Чесне ім’я цьому залишку — не «третій полюс». Це монстр. ...