Authoritarianism

Ми звикли до охайної класифікації режимів. Є демократії, де влада змінюється шляхом виборів і обмежується законом, і є диктатури, де одна людина чи кліка править без жодних обмежень, а населення позбавлене будь-яких засобів опору. Більшість країн світу вкладається десь у цей проміжок. Але Сполучені Штати ковзнули в стан, для якого в цій класифікації немає готового слова, — стан, який, наскільки мені відомо, не має реального історичного прецеденту. Перед нами країна, що по своїй суті лишається працездатною демократією: вона має незалежні суди, парламент, здатний сказати «ні», пресу, яку ніхто не змусить замовкнути указом, п’ятдесят штатів зі справжнім суверенітетом і озброєних громадян. І цю демократичну країну очолює людина й угруповання, чиї погляди й методи можна назвати лише фашистськими — і яких, варто сказати відверто, підтримує мало не половина населення. Наслідком цього є не переворот і ще не диктатура. Це жива, триваюча битва між досі вільною нацією і клікою, яка дуже хотіла б зробити її невільною. І найчесніше, що можна сказати, — результат цієї битви по-справжньому ще не вирішено. ...

Є питання, яке я знову й знову чую від вдумливих і наляканих людей, і воно щоразу приходить приблизно в одній і тій самій формі. Ліберальна демократія, каже цей аргумент, від народження надто м’яка. Вона дає трибуну кожному голосові, зокрема й тим голосам, що відкрито присвятили себе її знищенню. Вона грає за правилами, які її вороги весело ігнорують. Ми тепер живемо у світі постправди, де авторитарні режими затоплюють публічний простір такою кількістю брехні, що правда просто не встигає за нею. То як же така поблажлива, така повільна система взагалі може пережити цей натиск? Безперечно, підсумовує цей відчай, Захід власноруч підписує собі смертний вирок, і єдине, що ще лишається сказати чесно, — це попрощатися з ним. Я хочу відповісти на це питання прямо, бо мені здається, що відчай, який стоїть за ним, хай яким зрозумілим він є, спирається на хибне прочитання того, як насправді рухається історія. ...