Censorship

Коли режим покінчив із газетами й телестудіями, завжди лишається ще один рубіж, і для російської держави цей рубіж тепер — сам інтернет. Стару пресу задушили давно: останні зареєстровані ліберальні видання заблокували першого ж тижня повномасштабної війни, а редакторам запропонували звичний вибір між в’язницею й мовчанням. Але все це не дотягувалося до того місця, куди тихо пішла більшість людей, щоб дізнатися, що насправді відбувається, — до відкритої мережі з тими небагатьма платформами, що ще несли інформацію й думку, які розходилися з кремлівською пропагандою. Дві з них важили більше за решту: Вікіпедія і, височіючи над усім, YouTube. Похід проти них — не продовження старої цензури іншими засобами. Це якісно новий проєкт: не зігнути платформи, а відгородити від них країну, відрізати ціле населення від глобального інформаційного простору й запечатати його всередині керованого вольєра. Це і є цифрова залізна завіса, і опускають її на очах у всіх. ...

Існує одна особлива настанова, яку спостерігачі за чужими справами чують постійно, і вона завжди приходить тим самим наказовим тоном. Не лізь в американські справи. Не лізь в європейські справи. А якщо ти більше не живеш у країні, з якої походиш, — не лізь і в її справи теж. Логіка, якщо її взагалі можна так назвати, така: людина, що спостерігає за країною здалеку, втратила право мати про неї думку, і будь-яке судження, яке вона висловлює, — це в кращому разі зухвалість, а в гіршому — вороже втручання. Ця вимога заслуговує на те, щоб поставитися до неї серйозно, бо під її поверхнею ховається справжнє питання — про те, хто має право говорити, і про те, чого чесність вимагає від кожного, хто це робить. Відповідь складається з двох частин, які спершу можуть здатися такими, що тягнуть у різні боки. Перша: вимога мовчати — це не скромність, а цензура. Друга: свобода говорити не дає права казати геть усе, що заманеться; вона приходить разом з обов’язками, які легко обійти й важливо шанувати. ...