Humanism

Є особливий настрій, який опановує тебе, якщо досить довго читати новини. Це переконання, що світ котиться назад, що та крихта порядності, яку двадцяте століття спромоглося зібрати після своїх катастроф, тепер розпадається, і що ми входимо в добу цинізму та грубої сили, з якої немає вороття. Я відчуваю тяжіння цього настрою не менше за будь-кого. Коли бомблять міста й ховають дітей, коли брехунів винагороджують, а сміливих кидають за ґрати, здається мало не блюзнірством стверджувати, що людство, якщо зважити все, стає лагіднішим. І все ж я хочу довести саме це. Не задля втіхи й не заплющуючи очей на жах, а тому, що, на мою думку, цей розпач почасти є оманою перспективи, і що справжній напрямок історії, побачений у масштабі століть, а не тижнів, — це повільне й уперте поглиблення гуманізму. ...

Коли восени 2021 року мігранти почали скупчуватися в лісах на білорусько-польському кордоні, світ майже автоматично потягнувся до єдиної готової в нього категорії: це міграційна криза, гуманітарна проблема, питання про те, як багатій Європі поводитися з відчайдушними людьми, що прийшли до її краю. Така рамка здавалася природною — і була пасткою. Те, що відбувалося на тому кордоні, не було потоком біженців, який великодушна політика могла б увібрати в себе. Це був напад — продуманий, сконструйований удар по суверенній державі, — а мігранти, що замерзали в лісі, були не його авторами, а його боєприпасом. Загнаний у кут диктатор відкрив дещо справді нове: зброю, якої не перехопить жодна ППО, не зупинить жоден санкційний список, не розгледить жоден радар, бо зброя ця зроблена з людей. Прочитати той листопад як міграційну проблему — означає сплутати снаряд із самою війною. Снаряд у цьому разі був живим, обманутим і вмирущим, і саме в цьому й полягав увесь сенс. ...