Morality

Комусь варто було б зняти довгий, барвистий серіал про злигодні російського правлячого класу — багатосезонну мильну оперу в дусі тих нескінченних імпортних мелодрам, де кожна серія — це чергова відставка міністра, чергове тіло в припаркованому авто, черговий генерал, підірваний за кілька днів після підвищення. Виявляється, начальники теж плачуть. А останнім часом приводів для плачу в них чимало. За кілька минулих років, а дедалі частіше — за останні місяці й навіть дні, на людей, які керують російською державою і годуються з неї, опустилася якась незвичайна смертність. Вона розмаїта, вона невпинна і вона — буду чесним щодо власної реакції — не зовсім небажана. Я хочу довести тут ось що: це не випадкові нещастя. Це видимі симптоми справжнього розколу всередині режиму, і вони кажуть нам щось правдиве про те, заради чого цей режим існує. ...

Є фраза, яка ширяється емігрантськими чатами та коментарями з гладкою впевненістю прислів’я: подряпай будь-якого росіянина — і під сподом знайдеш імперіаліста. Її подають як вистраждану мудрість, як те, що лише війна навчила нас бачити чітко. Я хочу довести, що вона хибна — не сентиментально хибна, не неввічливо хибна, а хибна так, що це має вагу, бо помилка, яку вона робить, — це та сама помилка, яку зробили Нюрнберзькі закони. Кажу це як людина, що покладає на Росію цілковиту відповідальність за цю війну, що хоче, аби Росія її програла, і що відчуває той самий інстинктивний відрух огиди, який відчуваєш ти, коли російський ліберал заводиться зі своїми поясненнями. Цей відрух чесний. Висновок, який із нього роблять, — ні. Росіяни справді є імперським народом. Але імперіалізм — це хвороба, а хвороби можна виліковувати. Чим він не є й ніколи не був — то це геном. ...

Є особливий різновид коментаря, який виринає тієї ж миті, щойно починається будь-яка війна, і він незмінно з’являється в шатах мудрості. Він каже: вбивають обидві сторони, кров проливають обидві, тож хай горить вогнем і та, і та хата. Він видає себе за погляд спокійного, неупередженого спостерігача, який відмовляється, щоб його затягли в чиюсь партію. У випадку Ірану та Ізраїлю цей порух був повсюди, і я хочу сказати прямо: ніяка це не мудрість. Це відмова думати. Бажання звести дві воюючі сторони до дзеркальних двійників хибне, а під своєю позою справедливості воно ховає тиху форму морального боягузтва. Прирівняти агресора до того, хто захищається, — це не нейтральність. Це невміння подивитися фактам у вічі. ...

Бувають в історії моменти, коли зло перестає бути абстракцією і набуває обличчя, пульсу, точної адреси. Здебільшого та злоба, що рухає війну, справді розпорошена — по інституціях, ідеологіях, бюрократіях, у холодній інерції мільйонів людей, кожен з яких виконує свою маленьку приписану роль. На неї неможливо вказати пальцем. Її неможливо, у буквальному розумінні, припинити. Та зрідка архітектура режиму стягується довкола однієї людини настільки повно, що різниця між людиною і машиною зникає. Коли так стається, постає питання, яке пристойне товариство воліє не озвучувати вголос: якщо війна витікає з однієї живої людини, чи є вбивство цієї людини законним способом припинити війну? Я хочу поставитися до цього питання серйозно, бо вважаю, що чесна відповідь — так. І ще тому, що причини, з яких одного такого чоловіка ми трактуємо як кандидата, а іншого — як недоторканного, не мають жодного стосунку до моралі й цілковито пояснюються страхом. ...

Існує одна особлива настанова, яку я отримую мало не щодня, і вона завжди приходить тим самим наказовим тоном. Не лізь в американські справи. Не лізь в європейські справи. А оскільки ти там більше не живеш, то не лізь і в російські справи. Логіка, якщо її взагалі можна так назвати, така: людина, що живе за кордоном, втратила право мати думку про країни, за якими спостерігає здалеку, і будь-яке судження, яке вона висловлює, — це в кращому разі зухвалість, а в гіршому — вороже втручання. Я хочу поставитися до цієї вимоги серйозно, бо під її поверхнею ховається справжнє питання: хто має право говорити і чого чесність вимагає від кожного, хто це робить. Моя відповідь складається з двох частин, які спершу можуть здатися такими, що тягнуть у різні боки. Перша полягає в тому, що вимога мовчати — це не скромність, а цензура. Друга — що свобода говорити не дає права казати геть усе, що заманеться; вона приходить разом з обов’язками, які легко обійти й важливо шанувати. ...

Є фраза, яку любить вимовляти певний тип порядного росіянина і яку я з часом почав вважати маленьким шедевром самообману. «Я проти Путіна, — мовиться в ній, — але я за Росію». Звучить виважено. Звучить як позиція дорослої людини, яка відмовляється піддаватися ненависті до цілого народу. І в мирний час у це цілком можна було б вірити без жодних застережень. Біда лише в тому, що ми не в мирному часі, і ця фраза, перенесена в рік, коли країна бомбить пологові будинки сусіда, перетворюється на щось зовсім інше. Вона стає точним структурним відповідником того, щоб у 1943 році сказати: «Я проти Гітлера, але я за Третій Рейх». Щойно ти почуєш її саме так, розчути її інакше вже неможливо — і починаєш розуміти, чому я більше не приймаю цю формулу, хоч би як делікатно її пропонували. ...

Диктатор не вміє стріляти лазерами з очей. Він не може особисто натиснути кожен курок, підписати кожен смертний вирок чи стояти над кожним солдатом, поки той виконує наказ. Це один підстаркуватий чоловік в одному тілі — і все ж на його слово марширують цілі армії, замовкають цілі народи, а люди, які нічого не бояться в бою, раптом втрачають волю до спротиву. Саме ця загадка лежить в основі будь-якої тиранії, і вона заслуговує на серйозну відповідь, а не на ледачу. Ледача відповідь полягає в тому, що деякі нації нібито народжуються рабами, що покора закладена в їхній крові. Я ж хочу довести протилежне. Покора — це не національна риса. Її виробляють навмисно й методично за допомогою машини, яку здатний збудувати будь-який достатньо безжальний режим, — і годувати яку можна змусити майже будь-яку націю, хоч би якою культурною вона була. ...

Є одна фраза, яку я чую раз у раз, і щоразу від неї мене проймає холод, бо я точно знаю, куди вона веде. Звучить вона так: якщо росіяни не виходять на вулиці, щоб зупинити цю війну, то всі вони спільники — геть усі до одного. Це начебто має звучати як безкомпромісна моральна позиція. Насправді ж усе навпаки. Це гасло, яке робить величезний, незаслужений подарунок саме тим, хто розпочав убивства. І я хочу пояснити, настільки ретельно, наскільки зможу, чому я вважаю, що колективна відповідальність реальна й неминуча — і чому колективна провина є отрутою, яка завжди й усюди породжувала лише фашизм і більшовизм. ...

Існує особливий різновид вистави, що розгортається щоразу, коли людям, які називають себе лідерами російської опозиції, дають мікрофон у якійсь європейській інституції. Вони добре вдягнені, вільно говорять про права людини та політв’язнів, вони пережили справжнє ув’язнення — і все ж, щойно їм ставлять гостре запитання, щось дає тріщину. Вони не можуть на нього відповісти. Не тому, що бракує слів, а тому, що чесна відповідь змусила б їх стати по один бік межі, існування якої вони роками відмовлялися визнавати. Я хочу описати цю межу — і пояснити, чому нездатність переступити її розповідає нам майже все, що треба знати про стан російської еміграції сьогодні. ...

Мене раз у раз намагаються спіймати на суперечності. Кажуть: ти називаєш себе агностиком, але говориш як войовничий атеїст, то як же воно насправді? Обери щось одне. А я раз у раз відмовляюся обирати, бо ця вимога ґрунтується на плутанині — на тихій підміні одного питання іншим. У єдиному слові «Бог» ховаються два питання, і моя чесна відповідь на перше справді відрізняється від моєї чесної відповіді на друге. На перше я кажу: не знаю, і ти теж не знаєш. На друге я кажу: ні, це міф, і все, що я знаю про світ, переконує мене в цьому. Увесь аргумент про те, що я нібито потайки «затятий» атеїст, перевдягнений агностиком, побудований на змішуванні цих двох питань доти, доки вони не починають здаватися одним. Вони не одне. Розрізняти їх — це, на мій погляд, і є початок ясного мислення про віру взагалі. ...

Кожні кілька тижнів коментаторську публіку накриває свіжа хвиля оптимізму. Ось-ось спрацюють санкції. Ось-ось обвалиться ціна на нафту. Ось-ось вичерпається оборонний бюджет. Скоро, запевняють нас, Кремль просто не зможе далі воювати, і війна сама собою зупиниться, мов машина, у якої скінчилося пальне. Я розумію, чим вабить ця надія. Та я її не поділяю. Уся ця прогнозистика тримається на одному прихованому припущенні: ніби війна виснажує якийсь скінченний ресурс, що рано чи пізно неминуче добіжить кінця. Але ресурс, який насправді живить цю війну, не є скінченним, а в людей, що керують Росією, на сьогодні куди вагоміші причини продовжувати різанину, ніж її припиняти. Незручна правда полягає в тому, що мир став для режиму небезпечнішим за війну. Доки ми цього не збагнемо, доти й надалі плутатимемо власні бажання з прогнозами. ...

Є слово, до якого історики вдаються щоразу, коли велика держава вирішує, що краще нагодувати агресора, ніж воювати з ним, і це слово — Мюнхен. У 1938 році очільники Британії та Франції віддали диктаторові шмат суверенної країни в обмін на обіцянку миру, яка нічого не була варта ще до того, як висохло чорнило, а додому повернулися, розмахуючи папірцем і називаючи це тріумфом. Ми, як вважається, засвоїли, у яку ціну обійшовся той папірець. І все ж я ловлю себе на тому, що, дивлячись на теперішній момент, тягнуся до того самого слова — з однією тривожною відмінністю. Те, що відбувається з Україною, — це не одна конференція, не один підпис одного пообіддя. Це зрада в уповільненому темпі. Вона приходить не як подія, а як факт, тихо накопичуючись, поки всі запевняють, що нічого подібного не діється. Це повзучий Мюнхен, і найважливіше, що про нього треба зрозуміти, — це те, що його неможливо довершити. ...

У кожній чесній розмові про цю війну раз по раз зринає одне питання, на яке майже ніколи не відповідають чесно: скільки росіян насправді її підтримує? Цифра має значення, бо від неї залежить надто багато іншого — питання провини, опору, того, яка країна залишиться, коли вбивства припиняться. Але цифра ще й пастка, і те, як люди за неї хапаються, зазвичай більше говорить про те, у що вони хочуть вірити, ніж про те, як є насправді. Одні хочуть, щоб ця цифра була близькою до нуля, аби вину за війну можна було скласти на одну людину з її кодлом, а решту населення виправдати. Інші хочуть, щоб це були всі сто сорок мільйонів, аби засудити цілий народ і назавжди закрити бухгалтерію совісті. Жодне з цих чисел не є правдою, а правда, якщо подивитися їй просто в очі, незручніша за обидва варіанти, бо вона не дає нікому зіскочити з гачка й не дозволяє повісити всіх гамузом. ...

Подивіться на будь-який окремий раунд так званих мирних переговорів — і ви впізнаєте в ньому черговий показ фільму, який уже бачили. Ті самі делегації заходять до тієї самої зали. Ті самі вимоги зачитуються з тих самих аркушів. Те саме слово, “переговори”, вимовляється з тією самою врочистістю, і зрештою нічого ні на крок не наближається до миру. Це День бабака, розіграний перед камерами й перекладачами. Турецькі господарі оголошують зустріч “не негативною”, що, схоже, означає лише те, що до бійки не дійшло, і світу пропонують сприймати це як прогрес. Я хочу сказати дещо різкіше, ніж дозволяє дипломатична лексика: ці переговори — не дорога до миру, яка раз у раз натрапляє на вибоїни. Це шахрайство за самим задумом. Не можна домовитися про припинення війни, поки ти зайнятий її веденням, і не можна знайти компроміс зі стороною, чия єдина справжня вимога — щоб інша сторона перестала існувати. ...

Час від часу мені надходить лист, який насправді є обвинувальним актом, прибраним у шати запитання. Символи, на які колись могла б претендувати вільна Росія, пише його автор, — це зіпсований товар. Один із них допомагав створювати водневу бомбу. Іншого заплямувало бридке упередження. То що ж це за свобода, підсумовує автор, яка породжує такі замурзані емблеми? За цією зневагою стоїть справжня й серйозна проблема, і вона заслуговує на серйозну відповідь. Проблема ось у чому: ми хочемо, щоб наші герої були чистими. Ми хочемо, щоб люди, які боролися з тиранією, були вільні від кожної плями, а коли виявляємо, що це не так, почуваємося ошуканими, і це відчуття ошуканості швидко перетікає у зневагу. Я вважаю, що ця вимога чистоти — одна з найруйнівніших звичок морального уявлення, і хочу пояснити, чому. ...

Коли натураліст Жорж Бюффон приймав свої почесті, він зронив фразу, що пережила майже все інше, ним написане: стиль — це людина. Він мав на увазі, що спосіб, у який розум упорядковує світ, притаманніший йому, ніж будь-яке окреме переконання, якого він випадково тримається. Через два століття дисидент, засуджений на заслання в радянські табори, відточив цю думку до чогось холоднішого й кориснішого. Він сказав, що його незгода з радянською владою не політична, а стилістична — і саме це робить її глибшою й непримиреннішою за будь-яку суперечку про програми. Я дійшов висновку, що ці два зауваження, взяті разом, — найгостріший діагностичний інструмент, який ми маємо для теперішнього моменту. Вони велять нам перестати вчитуватися в програми й почати вчитуватися в стиль. А коли робиш це з двома чоловіками, в чиїх руках зараз важелі світової політики, у фокус потрапляє щось незатишне: під їхніми справжніми тертями Трамп і Путін — стилістичні брати, і цей спільний стиль є живою плоттю неофашизму. ...

У російському календарі захована маленька іронія, якої майже ніхто не помічає. Країна тримає щедру колекцію свят преси. Одне з них відзначає появу — три століття тому — першого числа державної газети за Петра Першого. Інше, успадковане з радянських часів, нагадує про той день 1912 року, коли з друкарського верстата зійшло перше число «Правди». А десь поміж ними тулиться завезений ззовні Всесвітній день свободи преси, який відзначають із якоюсь чемною ніяковістю, наче це чужий святий, до якого в домі насправді ніхто не молиться. Сама ця нагромадженість показова. Культура, що змушена множити свята своєї преси, — це зазвичай культура, яка надолужує те, чого в неї ніколи не було. ...

Є особливий настрій, який опановує тебе, якщо досить довго читати новини. Це переконання, що світ котиться назад, що та крихта порядності, яку двадцяте століття спромоглося зібрати після своїх катастроф, тепер розпадається, і що ми входимо в добу цинізму та грубої сили, з якої немає вороття. Я відчуваю тяжіння цього настрою не менше за будь-кого. Коли бомблять міста й ховають дітей, коли брехунів винагороджують, а сміливих кидають за ґрати, здається мало не блюзнірством стверджувати, що людство, якщо зважити все, стає лагіднішим. І все ж я хочу довести саме це. Не задля втіхи й не заплющуючи очей на жах, а тому, що, на мою думку, цей розпач почасти є оманою перспективи, і що справжній напрямок історії, побачений у масштабі століть, а не тижнів, — це повільне й уперте поглиблення гуманізму. ...

У граматиці є особливий прийом, який ті, хто вивчає російську, засвоюють рано: коли ти не пам’ятаєш, як писати ненаголошений голосний, ти знаходиш споріднене слово, у якому цей голосний потрапляє під наголос, — і сумнів розвіюється. Правильна відповідь була там завжди; тобі просто треба було поставити слово в таку позицію, де воно вже не могло сховатися. Я дійшов переконання, що у воєн теж є свої перевірочні запитання, і що у війни проти України є одне таке — настільки чисте, настільки остаточне, що кожен, хто його тримає в голові, уже ніколи не заплутається ні в тому, що відбувається, ні в тому, куди слід прикладати тиск. Перевірочне запитання таке: яка зі сторін може закінчити війну сама, сьогодні, не питаючи ні в кого дозволу? Постав його — і весь туман “складності”, який так люблять напускати дипломати та майстри домовленостей, миттю розвіюється. ...

Кожна адміністрація залишає по собі свій фірмовий продукт. Одні залишають закони, інші — війни, ще інші — перебудовану економіку чи перекреслену карту. Нинішня американська адміністрація залишає щось дивніше й важче для означення, бо це взагалі не політичний курс. Її продукт — хаос. Мита, що в понеділок становлять п’ятдесят відсотків, а у вівторок уже тридцять; перемир’я, якого вимагають одного дня й від якого відрікаються наступного; дедлайни, які ніколи не настають; вірні союзники, що за ніч перетворюються на зрадників, а потім назад на друзів — усе це не уламки задуму, який ще не дозрів. Це і є задум, якщо щось настільки безладне взагалі можна так назвати. Цей чоловік збурює турбулентність, а тоді йде грати в гольф, і всередині цієї турбулентності тихо триває все по-справжньому важливе. Щоб зрозуміти теперішній момент, треба перестати шукати стратегію, заховану за хаосом, і визнати, що хаос і є замінником стратегії. За завісою немає нічого, окрім самої завіси. ...