Morality

Існує втішна вигадка, яка надихає чи не кожен раунд дипломатії довкола цієї війни: уявлення, ніби мир — це щось, що збирають за столом, тиснучи на обидві сторони, доки вони не зустрінуться десь посередині. Притиснути Київ, щоб поступився трохи, притиснути Москву, щоб поступилася трохи — і вбивства припиняться. Теорія охайна. Та вона ще й, я переконаний, омана — омана, що коштувала вже безлічі життів і коштуватиме ще більше, перш ніж від неї нарешті відмовляться. У цієї війни немає дипломатичного розв’язання, на яке хтось у Києві міг би пристати й уціліти. У неї є воєнне розв’язання, і що швидше цю правду буде сказано прямо, то швидше війна справді зможе скінчитися — на полі бою, на користь України. ...

Є питання, яке я знову й знову чую від вдумливих і наляканих людей, і воно щоразу приходить приблизно в одній і тій самій формі. Ліберальна демократія, каже цей аргумент, від народження надто м’яка. Вона дає трибуну кожному голосові, зокрема й тим голосам, що відкрито присвятили себе її знищенню. Вона грає за правилами, які її вороги весело ігнорують. Ми тепер живемо у світі постправди, де авторитарні режими затоплюють публічний простір такою кількістю брехні, що правда просто не встигає за нею. То як же така поблажлива, така повільна система взагалі може пережити цей натиск? Безперечно, підсумовує цей відчай, Захід власноруч підписує собі смертний вирок, і єдине, що ще лишається сказати чесно, — це попрощатися з ним. Я хочу відповісти на це питання прямо, бо мені здається, що відчай, який стоїть за ним, хай яким зрозумілим він є, спирається на хибне прочитання того, як насправді рухається історія. ...

Коли французький суд визнав Марін Ле Пен винною у нецільовому використанні коштів Європейського Союзу й заборонив їй балотуватися на п’ять років, найпоказовішим був не сам вирок. Показовою була реакція. За лічені години в півдесятку країн зазвучав хор, що тягнув ту саму ноту. Віктор Орбан опублікував старе гасло «Солідарності», переінакшене на цей випадок: «Я — Марін». Маттео Сальвіні глузливо зауважив, що ті, хто боїться вироку виборців, хапаються натомість за суди, і закликав її йти вперед. Джорджа Мелоні та її «Брати Італії» підхопили той самий мотив. Долучилися Герт Вілдерс із Нідерландів, Сантьяго Абаскаль з Іспанії, Найджел Фарадж із Британії, Джордже Сіміон із Румунії. З-за океану відгукнулися Ілон Маск, який звинуватив радикальних лівих у тому, що вони саджають опонентів за ґрати, коли не здатні перемогти їх на виборчих дільницях, і Жаїр Болсонару, який поставив діагноз «лівацький судовий активізм». Одне-єдине судове рішення в Парижі запустило континентальний рефлекс взаємозахисту. У цього рефлексу є назва, яку варто вживати прямо: Коричневий інтернаціонал. ...

Існує лінивий рефлекс, властивий людям, які вважають себе тверезими, — підшивати кожну нову політичну потвору під звичну рубрику. Ми кажемо «популізм», кажемо «правий поворот», кажемо «звична демагогія» — і, давши явищу назву, відчуваємо, що зрозуміли його. Тут я хочу опиратися цьому рефлексу, бо переконаний: те, що ми спостерігаємо у Сполучених Штатах, — це не голосніша версія чогось давнього. Це справді новий політичний організм, і, як будь-який новий організм, він заслуговує на те, щоб дивитися на нього прямо, а не перекладати назад мовою, яку ми вже мали. Моя теза різка, і я буду доводити її повільно: трампізм — це форма фашизму. Не метафора фашизму, не щось «суміжне з фашизмом», а справжній, постмодерний різновид цієї хвороби — той, що відкинув стару машинерію насильства й замінив її двигуном брехні, і той, що вперше в історії захопив владу в по-справжньому вільній країні. ...

Є одна порада, яка стала настільки поширеною, що нині сходить за ознаку проникливості. Її чуєш і від прихильників, і від критиків, і від тих, хто погоджується зі мною майже в усьому, і від тих, хто не погоджується ні в чому: «Не слухай, що він каже. Дивись на те, що він робить». Її подають як житейську мудрість людини, яка прозирнула крізь шум, яка відмовляється купуватися на промови й знає, що важать самі лише вчинки. І щоразу, коли я це чую, я заперечую — не м’яко, а категорично. Ця порада — не мудрість. Це помилка, ще й шкідлива, бо вона закликає нас роззброїтися саме в тій царині, де найвпливовіші люди планети роблять свою найвагомішу роботу. Ми живемо у світі слів і інформації. Нехтувати тим, що кажуть лідери, — це не реалізм. Це відмова бачити половину реальності, і що могутніший мовець, то більшою стає ця половина. ...