Opposition

Є фраза, яку любить вимовляти певний тип порядного росіянина і яку я з часом почав вважати маленьким шедевром самообману. «Я проти Путіна, — мовиться в ній, — але я за Росію». Звучить виважено. Звучить як позиція дорослої людини, яка відмовляється піддаватися ненависті до цілого народу. І в мирний час у це цілком можна було б вірити без жодних застережень. Біда лише в тому, що ми не в мирному часі, і ця фраза, перенесена в рік, коли країна бомбить пологові будинки сусіда, перетворюється на щось зовсім інше. Вона стає точним структурним відповідником того, щоб у 1943 році сказати: «Я проти Гітлера, але я за Третій Рейх». Щойно ти почуєш її саме так, розчути її інакше вже неможливо — і починаєш розуміти, чому я більше не приймаю цю формулу, хоч би як делікатно її пропонували. ...

Існує особливий різновид вистави, що розгортається щоразу, коли людям, які називають себе лідерами російської опозиції, дають мікрофон у якійсь європейській інституції. Вони добре вдягнені, вільно говорять про права людини та політв’язнів, вони пережили справжнє ув’язнення — і все ж, щойно їм ставлять гостре запитання, щось дає тріщину. Вони не можуть на нього відповісти. Не тому, що бракує слів, а тому, що чесна відповідь змусила б їх стати по один бік межі, існування якої вони роками відмовлялися визнавати. Я хочу описати цю межу — і пояснити, чому нездатність переступити її розповідає нам майже все, що треба знати про стан російської еміграції сьогодні. ...