Putin

Є дата, яку варто закарбувати в пам’яті кожному, кому небайдуже, як народи спокутують власні злочини: двадцять п’яте лютого 1956 року. Того дня, наприкінці Двадцятого з’їзду партії, керівник Радянського Союзу підвівся й сказав зібраним делегатам правду — чи принаймні ту її частку, якою можна було скористатися, — про людину, чий портрет вони всі обожнювали. Зала слухала в тиші, яку знову й знову описували як оглушливу. Коли він закінчив, головуючий запропонував не відкривати обговорення й не дозволяти запитань. Причина була очевидна: дискусія вибухнула б. Доповідь схвалили, а потім тихо поховали — поширили лише всередині партійних організацій, не пустивши у відкриту пресу. Навіть саме промовляння правди відбувалося напівтаємно. ...

Бувають в історії моменти, коли зло перестає бути абстракцією і набуває обличчя, пульсу, точної адреси. Здебільшого та злоба, що рухає війну, справді розпорошена — по інституціях, ідеологіях, бюрократіях, у холодній інерції мільйонів людей, кожен з яких виконує свою маленьку приписану роль. На неї неможливо вказати пальцем. Її неможливо, у буквальному розумінні, припинити. Та зрідка архітектура режиму стягується довкола однієї людини настільки повно, що різниця між людиною і машиною зникає. Коли так стається, постає питання, яке пристойне товариство воліє не озвучувати вголос: якщо війна витікає з однієї живої людини, чи є вбивство цієї людини законним способом припинити війну? Я хочу поставитися до цього питання серйозно, бо вважаю, що чесна відповідь — так. І ще тому, що причини, з яких одного такого чоловіка ми трактуємо як кандидата, а іншого — як недоторканного, не мають жодного стосунку до моралі й цілковито пояснюються страхом. ...

Кожні кілька тижнів коментаторську публіку накриває свіжа хвиля оптимізму. Ось-ось спрацюють санкції. Ось-ось обвалиться ціна на нафту. Ось-ось вичерпається оборонний бюджет. Скоро, запевняють нас, Кремль просто не зможе далі воювати, і війна сама собою зупиниться, мов машина, у якої скінчилося пальне. Я розумію, чим вабить ця надія. Та я її не поділяю. Уся ця прогнозистика тримається на одному прихованому припущенні: ніби війна виснажує якийсь скінченний ресурс, що рано чи пізно неминуче добіжить кінця. Але ресурс, який насправді живить цю війну, не є скінченним, а в людей, що керують Росією, на сьогодні куди вагоміші причини продовжувати різанину, ніж її припиняти. Незручна правда полягає в тому, що мир став для режиму небезпечнішим за війну. Доки ми цього не збагнемо, доти й надалі плутатимемо власні бажання з прогнозами. ...

Ось питання, до якого я раз у раз повертаюся, бо воно ніяк не перестає здаватися мені дивним. Як людина, що керує країною, на яку припадає приблизно півтора відсотка світової економіки, раз за разом нав’язує свою волю коаліції держав, що переважають її — і у військовому, і в економічному сенсі — у десятки разів? Просто зараз ми спостерігаємо це знову. Воєнний злочинець, якого розшукує Міжнародний кримінальний суд, відкидає ультиматум, надсилає делегацію канцеляристів на зустріч, задуману так, щоб заговорити мир до смерті, — і чомусь саме решта світу: Європа, Сполучені Штати, ба навіть країна, яку він бомбардує, — зрештою перебудовується під його календар. Це можна назвати по-різному. Стратегією — аж ніяк. Чесне слово, слово, що супроводжує цю людину протягом трьох десятиліть, — це щастя. ...

Є питання, яке знову й знову зринає щоразу, коли люди намагаються зміряти масштаб тих, хто нині не сходить із заголовків новин: чи здатна постать на кшталт Путіна чи Трампа справді змінити хід історії так, як колись це зробили Ленін чи Чингісхан? Перший порух — відповісти, ранжуючи особистості: мовляв, ці двоє дрібніші за тих, хто колись стрясав світ, або ж історичні умови просто ще не дозріли. Гадаю, цей порух, хоч і не зовсім хибний, проминає вирішальне. Масштаб особистості справді важить. Але те, що по-справжньому відрізняє людину, яка перекроює світ, від тієї, яка лише сіє хаос, — це не груба сила характеру. Це наявність ідеї в голові — розгорнутого образу майбутнього, яке вона має намір збудувати. І саме тут і Путін, і Трамп виявляються порожніми. ...

Подивіться на будь-який окремий раунд так званих мирних переговорів — і ви впізнаєте в ньому черговий показ фільму, який уже бачили. Ті самі делегації заходять до тієї самої зали. Ті самі вимоги зачитуються з тих самих аркушів. Те саме слово, “переговори”, вимовляється з тією самою врочистістю, і зрештою нічого ні на крок не наближається до миру. Це День бабака, розіграний перед камерами й перекладачами. Турецькі господарі оголошують зустріч “не негативною”, що, схоже, означає лише те, що до бійки не дійшло, і світу пропонують сприймати це як прогрес. Я хочу сказати дещо різкіше, ніж дозволяє дипломатична лексика: ці переговори — не дорога до миру, яка раз у раз натрапляє на вибоїни. Це шахрайство за самим задумом. Не можна домовитися про припинення війни, поки ти зайнятий її веденням, і не можна знайти компроміс зі стороною, чия єдина справжня вимога — щоб інша сторона перестала існувати. ...

Коли натураліст Жорж Бюффон приймав свої почесті, він зронив фразу, що пережила майже все інше, ним написане: стиль — це людина. Він мав на увазі, що спосіб, у який розум упорядковує світ, притаманніший йому, ніж будь-яке окреме переконання, якого він випадково тримається. Через два століття дисидент, засуджений на заслання в радянські табори, відточив цю думку до чогось холоднішого й кориснішого. Він сказав, що його незгода з радянською владою не політична, а стилістична — і саме це робить її глибшою й непримиреннішою за будь-яку суперечку про програми. Я дійшов висновку, що ці два зауваження, взяті разом, — найгостріший діагностичний інструмент, який ми маємо для теперішнього моменту. Вони велять нам перестати вчитуватися в програми й почати вчитуватися в стиль. А коли робиш це з двома чоловіками, в чиїх руках зараз важелі світової політики, у фокус потрапляє щось незатишне: під їхніми справжніми тертями Трамп і Путін — стилістичні брати, і цей спільний стиль є живою плоттю неофашизму. ...

Кожна адміністрація залишає по собі свій фірмовий продукт. Одні залишають закони, інші — війни, ще інші — перебудовану економіку чи перекреслену карту. Нинішня американська адміністрація залишає щось дивніше й важче для означення, бо це взагалі не політичний курс. Її продукт — хаос. Мита, що в понеділок становлять п’ятдесят відсотків, а у вівторок уже тридцять; перемир’я, якого вимагають одного дня й від якого відрікаються наступного; дедлайни, які ніколи не настають; вірні союзники, що за ніч перетворюються на зрадників, а потім назад на друзів — усе це не уламки задуму, який ще не дозрів. Це і є задум, якщо щось настільки безладне взагалі можна так назвати. Цей чоловік збурює турбулентність, а тоді йде грати в гольф, і всередині цієї турбулентності тихо триває все по-справжньому важливе. Щоб зрозуміти теперішній момент, треба перестати шукати стратегію, заховану за хаосом, і визнати, що хаос і є замінником стратегії. За завісою немає нічого, окрім самої завіси. ...

Існує оповідь, що для людей, які пильно стежать за цією війною, перетворилася ледь не на символ віри. Тепер вона має кодову назву, полковницький псевдонім, і твердить, що президент Сполучених Штатів — завербований актив російської розвідки, що десь у московському архіві лежить папка з його оперативним прізвиськом і що саме ця папка пояснює все, що він робить. Привабливість теорії очевидна. Вона охайна. Вона перетворює нестерпного, незбагненного чоловіка на щось відоме й передбачуване. Якщо він агент, то кожен його крок проти України, кожен підірваний альянс, кожен подарунок Кремлю вкладається в єдиний ланцюжок причини й наслідку. Я цілком розумію цю спокусу. І хочу обережно довести, що ми маємо їй опиратися — не тому, що правда про цього чоловіка втішна, а тому, що теорія вербування — це найслабше з наявних пояснень поведінки, яку набагато простіша ідея пояснює сповна. ...