Trump

Ми звикли до охайної класифікації режимів. Є демократії, де влада змінюється шляхом виборів і обмежується законом, і є диктатури, де одна людина чи кліка править без жодних обмежень, а населення позбавлене будь-яких засобів опору. Більшість країн світу вкладається десь у цей проміжок. Але Сполучені Штати ковзнули в стан, для якого в цій класифікації немає готового слова, — стан, який, наскільки мені відомо, не має реального історичного прецеденту. Перед нами країна, що по своїй суті лишається працездатною демократією: вона має незалежні суди, парламент, здатний сказати «ні», пресу, яку ніхто не змусить замовкнути указом, п’ятдесят штатів зі справжнім суверенітетом і озброєних громадян. І цю демократичну країну очолює людина й угруповання, чиї погляди й методи можна назвати лише фашистськими — і яких, варто сказати відверто, підтримує мало не половина населення. Наслідком цього є не переворот і ще не диктатура. Це жива, триваюча битва між досі вільною нацією і клікою, яка дуже хотіла б зробити її невільною. І найчесніше, що можна сказати, — результат цієї битви по-справжньому ще не вирішено. ...

Коли люди шукають на мапі ту силу, що зрештою зупинить Володимира Путіна, їхні погляди звертаються до очевидних місць. До Вашингтона, де наймогутніша армія на землі теоретично могла б завершити війну одним розчерком пера. До Пекіна, гіганта, що набирає вагу і про якого дехто уявляє, що він колись успадкує роль Америки. До переговорних столів у Стамбулі та срежисованих самітів, де дипломати розігрують ритуали миру. Я хочу довести, що всі ці місця — хибні. Справжня точка зростання опору, місце, де насправді вирішується майбутнє — тихо й без жодного блиску, — це Європа. Не показна Європа комюніке й фотознімків, а та Європа, що цеглина за цеглиною зводить залізного їжака, об якого путінський режим зрештою сам себе розіб’є. ...

Ось питання, до якого я раз у раз повертаюся, бо воно ніяк не перестає здаватися мені дивним. Як людина, що керує країною, на яку припадає приблизно півтора відсотка світової економіки, раз за разом нав’язує свою волю коаліції держав, що переважають її — і у військовому, і в економічному сенсі — у десятки разів? Просто зараз ми спостерігаємо це знову. Воєнний злочинець, якого розшукує Міжнародний кримінальний суд, відкидає ультиматум, надсилає делегацію канцеляристів на зустріч, задуману так, щоб заговорити мир до смерті, — і чомусь саме решта світу: Європа, Сполучені Штати, ба навіть країна, яку він бомбардує, — зрештою перебудовується під його календар. Це можна назвати по-різному. Стратегією — аж ніяк. Чесне слово, слово, що супроводжує цю людину протягом трьох десятиліть, — це щастя. ...

Є питання, яке знову й знову зринає щоразу, коли люди намагаються зміряти масштаб тих, хто нині не сходить із заголовків новин: чи здатна постать на кшталт Путіна чи Трампа справді змінити хід історії так, як колись це зробили Ленін чи Чингісхан? Перший порух — відповісти, ранжуючи особистості: мовляв, ці двоє дрібніші за тих, хто колись стрясав світ, або ж історичні умови просто ще не дозріли. Гадаю, цей порух, хоч і не зовсім хибний, проминає вирішальне. Масштаб особистості справді важить. Але те, що по-справжньому відрізняє людину, яка перекроює світ, від тієї, яка лише сіє хаос, — це не груба сила характеру. Це наявність ідеї в голові — розгорнутого образу майбутнього, яке вона має намір збудувати. І саме тут і Путін, і Трамп виявляються порожніми. ...

Коли натураліст Жорж Бюффон приймав свої почесті, він зронив фразу, що пережила майже все інше, ним написане: стиль — це людина. Він мав на увазі, що спосіб, у який розум упорядковує світ, притаманніший йому, ніж будь-яке окреме переконання, якого він випадково тримається. Через два століття дисидент, засуджений на заслання в радянські табори, відточив цю думку до чогось холоднішого й кориснішого. Він сказав, що його незгода з радянською владою не політична, а стилістична — і саме це робить її глибшою й непримиреннішою за будь-яку суперечку про програми. Я дійшов висновку, що ці два зауваження, взяті разом, — найгостріший діагностичний інструмент, який ми маємо для теперішнього моменту. Вони велять нам перестати вчитуватися в програми й почати вчитуватися в стиль. А коли робиш це з двома чоловіками, в чиїх руках зараз важелі світової політики, у фокус потрапляє щось незатишне: під їхніми справжніми тертями Трамп і Путін — стилістичні брати, і цей спільний стиль є живою плоттю неофашизму. ...

Кожна адміністрація залишає по собі свій фірмовий продукт. Одні залишають закони, інші — війни, ще інші — перебудовану економіку чи перекреслену карту. Нинішня американська адміністрація залишає щось дивніше й важче для означення, бо це взагалі не політичний курс. Її продукт — хаос. Мита, що в понеділок становлять п’ятдесят відсотків, а у вівторок уже тридцять; перемир’я, якого вимагають одного дня й від якого відрікаються наступного; дедлайни, які ніколи не настають; вірні союзники, що за ніч перетворюються на зрадників, а потім назад на друзів — усе це не уламки задуму, який ще не дозрів. Це і є задум, якщо щось настільки безладне взагалі можна так назвати. Цей чоловік збурює турбулентність, а тоді йде грати в гольф, і всередині цієї турбулентності тихо триває все по-справжньому важливе. Щоб зрозуміти теперішній момент, треба перестати шукати стратегію, заховану за хаосом, і визнати, що хаос і є замінником стратегії. За завісою немає нічого, окрім самої завіси. ...

Є роки, які підручники стискають до однієї дати, бо все, що мало значення, сталося водночас. Тисяча дев’ятсот сорок п’ятий, коли в передмісті Берліна підписали беззастережну капітуляцію Німеччини, і над світом на наступні чотири десятиліття встановився біполярний порядок. Тисяча дев’ятсот дев’яносто перший, коли розпався Радянський Союз, а його місце посів тимчасовий, нашвидкуруч зліплений лад. Я дійшов переконання, що просто зараз, у реальному часі, без розкоші погляду назад, ми переживаємо третю таку дату. Трансатлантичний порядок, зібраний після Другої світової війни — здебільшого збудований Сполученими Штатами і зі Сполученими Штатами в осерді, — розвалюється просто перед нами. Це не криза всередині порядку. Це розпад самого порядку, тектонічний зсув того ж масштабу, що й два, які йому передували. І найважливіше, що про це треба зрозуміти: розпач — хибна відповідь. Те, що добігає кінця, однаково колись мало добігти кінця; має значення тепер лише те, що ми вирішимо звести на його місці. ...

Коли французький суд визнав Марін Ле Пен винною у нецільовому використанні коштів Європейського Союзу й заборонив їй балотуватися на п’ять років, найпоказовішим був не сам вирок. Показовою була реакція. За лічені години в півдесятку країн зазвучав хор, що тягнув ту саму ноту. Віктор Орбан опублікував старе гасло «Солідарності», переінакшене на цей випадок: «Я — Марін». Маттео Сальвіні глузливо зауважив, що ті, хто боїться вироку виборців, хапаються натомість за суди, і закликав її йти вперед. Джорджа Мелоні та її «Брати Італії» підхопили той самий мотив. Долучилися Герт Вілдерс із Нідерландів, Сантьяго Абаскаль з Іспанії, Найджел Фарадж із Британії, Джордже Сіміон із Румунії. З-за океану відгукнулися Ілон Маск, який звинуватив радикальних лівих у тому, що вони саджають опонентів за ґрати, коли не здатні перемогти їх на виборчих дільницях, і Жаїр Болсонару, який поставив діагноз «лівацький судовий активізм». Одне-єдине судове рішення в Парижі запустило континентальний рефлекс взаємозахисту. У цього рефлексу є назва, яку варто вживати прямо: Коричневий інтернаціонал. ...

Існує лінивий рефлекс, властивий людям, які вважають себе тверезими, — підшивати кожну нову політичну потвору під звичну рубрику. Ми кажемо «популізм», кажемо «правий поворот», кажемо «звична демагогія» — і, давши явищу назву, відчуваємо, що зрозуміли його. Тут я хочу опиратися цьому рефлексу, бо переконаний: те, що ми спостерігаємо у Сполучених Штатах, — це не голосніша версія чогось давнього. Це справді новий політичний організм, і, як будь-який новий організм, він заслуговує на те, щоб дивитися на нього прямо, а не перекладати назад мовою, яку ми вже мали. Моя теза різка, і я буду доводити її повільно: трампізм — це форма фашизму. Не метафора фашизму, не щось «суміжне з фашизмом», а справжній, постмодерний різновид цієї хвороби — той, що відкинув стару машинерію насильства й замінив її двигуном брехні, і той, що вперше в історії захопив владу в по-справжньому вільній країні. ...

Є одна порада, яка стала настільки поширеною, що нині сходить за ознаку проникливості. Її чуєш і від прихильників, і від критиків, і від тих, хто погоджується зі мною майже в усьому, і від тих, хто не погоджується ні в чому: «Не слухай, що він каже. Дивись на те, що він робить». Її подають як житейську мудрість людини, яка прозирнула крізь шум, яка відмовляється купуватися на промови й знає, що важать самі лише вчинки. І щоразу, коли я це чую, я заперечую — не м’яко, а категорично. Ця порада — не мудрість. Це помилка, ще й шкідлива, бо вона закликає нас роззброїтися саме в тій царині, де найвпливовіші люди планети роблять свою найвагомішу роботу. Ми живемо у світі слів і інформації. Нехтувати тим, що кажуть лідери, — це не реалізм. Це відмова бачити половину реальності, і що могутніший мовець, то більшою стає ця половина. ...

Існує оповідь, що для людей, які пильно стежать за цією війною, перетворилася ледь не на символ віри. Тепер вона має кодову назву, полковницький псевдонім, і твердить, що президент Сполучених Штатів — завербований актив російської розвідки, що десь у московському архіві лежить папка з його оперативним прізвиськом і що саме ця папка пояснює все, що він робить. Привабливість теорії очевидна. Вона охайна. Вона перетворює нестерпного, незбагненного чоловіка на щось відоме й передбачуване. Якщо він агент, то кожен його крок проти України, кожен підірваний альянс, кожен подарунок Кремлю вкладається в єдиний ланцюжок причини й наслідку. Я цілком розумію цю спокусу. І хочу обережно довести, що ми маємо їй опиратися — не тому, що правда про цього чоловіка втішна, а тому, що теорія вербування — це найслабше з наявних пояснень поведінки, яку набагато простіша ідея пояснює сповна. ...