Коли я був малим, що таке націоналізм я дізнався саме на Україні. Саме там почали називати мене “москалем” та “кацапом”, словами смислу яких повністю не зрозумів, поки не запитав у батьків. Націоналізм був мені чужий, але я його бачив у тупих скостенілих очах дівчаток, що дражнили мене. З якихось причин це завжди були дівчатка… Ось він був переді мною, дивний, незрозумілий, необґрунтований, засмучений націоналізм.

Ніколи я не міг зрозуміти, чим я таким провинився перед ними, що народився в Москві? Ми всі тоді жили бідно, ледь зводили кінці з кінцями. Вони, в хорошому кліматі з овочевими ринками та парним молоком, точно жили краще. Але щось їм завідувалось…

Таких було не так вже й багато, звісно. Ось три-чотири дівчатка, навчені батьками, чомусь ненавидіти росіян, особливо москвичів. А інші були нормальні, як скрізь.

І я міг би забути та далі не поважати та не зустрічатись ніколи з такими націоналістами та вважати їх тупими та агресивними дурнями. Але ось тільки один дурень у моїй країні почав війну, а інші замовчали та не розірвали його на шматки за це. І от тепер через цих злочинців ті чотири дівчатка виявились правими, що ненавиділи “кацапів” та “москалів”, а всі інші, що нормально до них ставилися - не праві.

Парадокс життя.

Звичайно, все складніше, але ця думка не виходить з голови. Ті дівчатка хоч утвердилися у своїх переконаннях, а інші - обманулися.

Велике досягнення Володимира Путіна та його команди - витягти догори всю брудну грязь, а решту вбити або посадити, що в Росії, що на Україні.